Розділ 7

Я блаженно відкинулася на зручні подушки й поклала змащені кремом рученята на валики. Ах, так, точно! Забула! Ліниво піднявши руку, я взяла дві тоненькі скибочки огірка й поклала їх на заплющені очі. Руку назад, на валик — і тепер усе. Картина цілковитого блаженства. Повертаємося до млості й розслаблення. Хоч якась компенсація за цей божевільний день.

Так, не згадуватимемо про нього, бо я знову засмучуся, захочу підвестися, когось убити — і все почнеться спочатку. А я ВІДПОЧИВАЮ!

Няшка Альберт люб’язно доніс мене до покоїв, де залякані служниці почали здувати порошинки з моєї дорогоцінної особи під орлиним поглядом Юсінії. Мене нагодували, роздягли, ретельно вимили із застосуванням різноманітних косметичних засобів і зробили розслаблювальний масаж. У міру просування процедур я пройшла еволюційний шлях від стадії «кровожерливе чудовисько» до «більш-менш притомна дівчина». Зрештою, коли мене вбрали в білий халатик, нанесли на обличчя живильну масочку зі сметани, а з палацової кухні за наказом принесли свіжонарізаний огірок, я виставила всіх за двері й приготувалася насолоджуватися життям. Як же я втомилася за цей паскудний день! Але нічого, висплюся, наберуся сил, а завтра…

Та хто там стукає о такій порі? Я підняла одну скибочку огірка й поглянула на позолочений настінний годинник. Пів на першу ночі! Я знала лише одного кандидата, здатного начхати на будь-які правила пристойності та безпечного поводження з утомленою Дарлою.

Каміль, паскуда! О, а я передумала не зважати на цей стукіт! Підвівшись із підступною усмішкою, я попрямувала до декоративного столика, де стояв глечик м’ятного чаю, залишений турботливими служницями. Зараз я тебе заспокою й упокою, рогатенький мій! Стукіт не припинявся, і я, навшпиньки підкравшись до дверей, різко їх розчахнула, водночас вихлюпнувши вміст глечика на настирливого відвідувача.

— Дарло, вибач… — почала була Еліза, але, отримавши порцію чаю, що облила її з голови до ніг, приголомшено закінчила: — Я, мабуть, завтра зайду.

Ем-м, ну гаразд… Не дочекавшись моєї відповіді, Зефірка розвернулася й швидко зникла в коридорі поверху, відведеного претенденткам. Я знизала плечима й зачинила двері своєї кімнати. Кинувши глечик на стіл, знову прилягла на м’яке ліжко й почепила на око свіжу скибочку огірка. Але розслабитися вже не вдавалося. Ні, я не шкодувала, що дісталося Елізі, а не Камілю. Сестриця й так завинила переді мною по самісінькі вуха. Тож нехай радіє: чай — це не четвертування, яке я планувала раніше. Але все-таки поводилася вона якось дивно. Червона, мов рак, і схвильована. Хоча тепер Еліза завжди схвильована. Усе-таки Няшка Альберт поруч…

Ні, вона що, знущається з мене? Стукіт повторився, цього разу наполегливіше. Я роздратовано копнула подушки-валики й підвелася з твердим наміром придушити вівцю. Приліпивши огірки до лоба, щоб не бігати по них двічі, я розчахнула двері:

— Елізо, ти мене дістала!

— О Боже! — пролунав із того боку хрипкий голос моєї персональної паскуди.

— Взагалі-то богиня, дякую, що помітив. А тепер забирайся звідси, — уїдливо відповіла я й зачинила двері просто перед його носом.

Р-р-р, я ж тільки-но заспокоїлася! Стукіт повторився знову, і знову, і знову… Але я була тверда, мов кремінь. Ти не зіпсуєш мені решту ночі, Камілю.

— О прекрасна богине Дарло, впусти мене, бо я знемагаю від кохання! — заволав на весь поверх цей придурок, навмисно привертаючи увагу до моєї кімнати. Настала моя черга вигукнути: «О Боже!» Відчинивши двері, я схопила нахабно вишкіреного засранця й затягла до себе, швиденько зачинивши за ним. Притулившись до дерев’яної стулки, я прислухалася.

Десь у коридорі грюкнули двері й почулися схвильовані голоси, але, не виявивши нічого підозрілого, претендентки поступово розбрелися по своїх норах. Фух, пронесло. Я повернулася, щоб висловити все, що думаю про розумові здібності цього недоумкуватого принца, і остаточно озвіріла. Цей коз… Каміль, розвалившись на моєму ліжку, жер МОЇ огірки.

Усьому є межа, і мою спадкоємний принц Лібертанії щойно переступив! Із диким гарчанням я кинулася на Каміля, намагаючись його задушити, роздряпати йому обличчя, вгризтися в горло, розщепити на атоми… Принц намагався мене втримати й не дозволити зашкодити своїй дорогоцінній шкурі. Отак ми й качалися моїм величезним ліжком, аж поки зрештою не звалилися на підлогу. Там я спромоглася осідлати Каміля й почала вправно гамселити його кулаками.

Мої кісточки врізалися в щось м’яке, і принц завив.

— Стій, Дарло, досить!

Досить? Досить?! Досить було до того, як ти заявився до моєї кімнати й зжер мої огірки, а тепер отримуй! Я збиралася й далі мовчки лупцювати Каміля, але той схопив мене міцною рукою за зап’ястки й легенько струснув.

— Заспокойся! Негайно.

Я примружилася, і принц зрозумів, що з наказовим тоном трохи переборщив.

— Пропоную так, — Каміль спробував укласти перемир’я, не відпускаючи мене. — Я тебе відпускаю, ти мене не б’єш, і ми розмовляємо як цивілізовані люди.

Я скептично підняла брову, на що Каміль закотив очі:

— Гаразд, просто поговоримо, — і, помітивши недобрий вогник у моїх очах, відразу додав: — Тільки без рукоприкладства.

«Гаразд», — подумала я, розглядаючи тоненьку червону цівку, що стікала з розбитої губи принца. Кров я йому однаково пустила, тож тепер можна й просто поговорити. Він же не відчепиться, клятий упир?

Рішуче випнуте підборіддя «упиря» свідчило, що не відчепиться, і я приречено кивнула.

Обережно розтиснувши пальці, Каміль повільно підняв руки, а я відразу зіскочила з нахабної скотини. Фиркнувши, мов розлючена кішка, підійшла до дивана й сіла. Мій тужливий погляд ковзнув по порожньому глечику, який самотньо лежав на столику. Краще б я попросила служниць принести віскарика — зараз було б значно легше.

Тим часом Його Високість, Головна Скалка королівства, зручно влаштувався у кріслі навпроти мене.

— Слухай, Дарло, а ми з тобою раніше ніде не зустрічалися?

— Зустрічалися, — відповіла я на дивне запитання. — У твоєму кошмарі. Ти лежиш у труні, у білих капцях, а я власноруч засипаю тебе землею.

Принц лише хмикнув на мою відповідь і вже збирався сказати щось дуже уїдливе, коли у двері знову постукали, змусивши нас завмерти на місці.

— Міс Бромфилд, — почувся приглушений голос Юсінії, — я можу зайти?

Ми з жахом витріщилися одне на одного, а тоді я в паніці схопилася з дивана. Чорт, чорт, чорт! Хтось таки доповів Вороні про влаштований Камілем концерт у коридорі.

— Одну хвилинку, — хрипко відповіла я, гарячково оглядаючи покої.

Куди ж сховати принца? Ліжко на високих ніжках нічого не приховає. Ванна кімната? Ні-і-і! Турботливі служниці вже розклали там мою білизну на завтра. Я не покажу Камілю свої підштаники! Нізащо у світі! Залишався лише один варіант… Я схопила Каміля за камзол, витягла зі скромної шафи, куди він уже встиг залізти в марній спробі втиснутися — що з такими габаритами було просто неможливо, — і потягла до вікна.

— Ти збожеволіла? Тут же третій поверх! — прошипів принц, упираючись.

— Нічого з тобою не станеться! Там дерево: вхопишся за гілку й спустишся вниз! — пошепки відповіла я, розчахуючи вікно перед нахабною високістю.

— Ми так і не поговорили, — похмуро зауважив Каміль, видираючись на підвіконня.

— А по-моєму, ти тільки те й робиш, що базікаєш. Тебе не заткнути, — прокоментувала я, підштовхуючи нахабу в спину.

Каміль зупинився й твердо поглянув на мене:

— Я серйозно, Дарло!

— Міс Бромфилд, я заходжу!

— Зараз! — відповіла я, гарячково намагаючись виштовхнути у вікно Каміля, який навіть не думав іти.

— Гаразд, завтра поговоримо, — здавшись, прошипіла я клятому шантажистові, і він нарешті вибрався на карниз.

Дверна ручка скрипнула, і я, не чекаючи, поки принц стрибне на дерево, зачинила вікно. За спиною хтось охнув, потім посипалася крихта й почувся глухий удар.

— Що це? — запитала Ворона, заходячи до кімнати.

— Коти, пані Петронілло, бродячі коти. Зовсім життя не дають, — із застиглою усмішкою відповіла я, молячись, щоб у цієї скотини й справді виявилося дев’ять життів і вранці під моїм вікном не знайшли закляклого трупа спадкоємця Лібертанії. Знизу почувся приглушений стогін, даючи зрозуміти, що Каміль живий. Я квапливо відійшла від вікна, щоб не привертати ще більше небажаної уваги.

— Хм-м… — замислено протягнула розпорядниця відбору. — Треба наказати садівникам і варті, щоб їх розігнали.

— Неодмінно, — відповіла я, сідаючи на диван і жестом запрошуючи Ворону зробити те саме. — Бо спати не дають. Немає від них порятунку.

Умостившись у кріслі навпроти, де ще зовсім недавно сидів Каміль, Юсінія пояснила причину свого приходу:

— Я вирішила зайти до вас, міс Бромфилд, щоб трохи поговорити. Розумію, що вже пізно, але вдень нам навряд чи вдасться поспілкуватися без зайвих вух.

Ой, як цікаво! Я нашорошила вуха. Про що це розпорядниця й учасниця відбору мають шепотітися після опівночі? Ну-ну, давай, Вороно, викладай.

Тим часом Юсінія полізла до внутрішньої кишеньки сукні й поставила на стіл невелику пляшечку. О Боже мій, це ж віскі! Розмова починала мені подобатися! Начаклувавши з повітря дві чималенькі склянки, розпорядниця подивилася на мене з розуміючою усмішкою:

— Улюблений напій вашої матінки, Дарло. Бачу, ви теж до нього небайдужі.

Я відірвала жадібний погляд від коричневої амброзії, що хлюпалася за склом вигадливої пляшечки, і здивовано витріщилася на Ворону.

— Так-так, — підтвердила щойно озвучену єресь Юсінія. — Ми з вашою матінкою були подругами. Ще в ті далекі часи, коли вона жила в Лібертанії.

Очі розпорядниці огорнув мрійливий серпанок:

— Скільки ж у нас було веселих пригод — не злічити. І ви так на неї схожі, Дарло.

М-да, і скільки ще сюрпризів я надрукувала собі на тому старенькому ноутбуці в гуртожитку педагогічного університету? Моя книжкова мати родом із Лібертанії? Агата й Юсінія були подругами, а тепер остання стала розпорядницею відбору, де так доречно відкинув копита написаний мною дідусь? Це вже не любовний роман, Дарло, а «Десять негренят». Агато Крісті ти моя недороблена.

Стара тим часом не поспішала розвивати тему й з аптекарською точністю розливала віскарик по склянках.

Ні, слухати Воронині голосіння на тему «якими ж молодими ми були» нецікаво. А от можливість витягти на світ Божий більше відомостей про загадкову матінку надихала, тому я обережно запитала:

— А з якого роду походила моя матінка?

— Мати вам не розповідала? — відірвавшись від свого заняття, хитро примружилася Юсінія.

Я пересмикнула плечима й збрехала те, про що неодмінно написала б у книжці:

— Мама чомусь не любила згадувати минуле.

— Воно й не дивно, — відізвалася Ворона й простягнула мені склянку. — Мало приємного в розбитому серці. До речі, за розбиті серця!

Розпорядниця відсалютувала мені й одним духом вихилила склянку.

«Досвід!» — із повагою подумала я й теж приклалася до своєї. Понюхавши рукав, мов бувалий пияк, Юсінія продовжила:

— Вона вже давно не ладнала з чоловіком. А після його смерті, коли родичі покійного прибрали до рук усе майно, залишатися в Лібертанії не було сенсу.

Дивно! А як же батьки Агати? А як же я? Хай навіть дівчинка, але все-таки спадкоємиця.

— О, не питайте мене, як усе сталося, я не знаю. Смерть Есквайра була раптовою, як і кампанія з вилучення майна. Родичам нібито протегувала сама королева, тому я дізналася про все лише з прощального листа, коли Агата вже була на півдорозі сюди.

М-да, негусто…

— Але запевняю вас, Дарло, хвилюватися не варто. Хай там як, ви, моя люба, найшляхетнішого походження. До речі, за походження!

Чергова порція віскі пішла в розпорядницю, мов у суху землю.

Після цього Юсінія поставила порожню склянку на стіл і промовила:

— Гаразд, люба міс Бромфилд, час і честь знати. Завтра у вас перше випробування, і зізнаюся: я вболіваю саме за вас.

Це я вже зрозуміла. Гей, куди?! Недопита порція віскарика почала розчинятися в повітрі просто в моїх руках.

— Тому гарненько відпочиньте сьогодні, щоб завтра показати якнайкращий результат.

Відпочити? Авжеж… Після того як серед ночі до моєї кімнати перебігала половина палацу, я вже не засну. Хіба що… О ні, це жорстоко!

Анітрохи не соромлячись, Юсінія закоркувала недопиту пляшку й сховала її в потаємній кишені сукні. Тепер мене позбавили ще й стовідсоткового снодійного.

— На добраніч, люба. Можете мене не проводжати.

І на тому спасибі.

Через утрату пального я була така зла, що ладна була випровадити Ворону стусанами. Але та, інтуїтивно відчувши мій настрій, швидко зникла за дверима.

Ех, життя моє — бляшанка… Я підвелася з дивана й поповзла до ліжка. Усе, край! Нехай хоч стихійне лихо станеться, але я із цього ліжка більше не встану! Котіться ви всі, відвідува… Ай!

Я підскочила на місці, схопившись за постраждалий хребет. Якийсь твердий предмет уп’явся мені в спину. Зірвавшись із ліжка, я почала нишпорити руками по простирадлу. Напевно, Каміль, паскуда, щось підкинув! Так і є: пальці намацали круглий предмет, який виявився перснем-печаткою. Побачивши знайомий символ, я піднесла каблучку ближче й почала розглядати гарну пташку. Якщо не помиляюся, це фенікс. На невеличкій пластинці надзвичайно майстерно зобразили сцену відродження міфічної істоти з вогню. Десь я тебе вже бачила, золотце, але зараз не пригадаю.

Перстень заклично блиснув, і я подумки хмикнула. Камілю зовсім не пасує ця дивовижна чарівна пташка. Смажений обскубаний півень — оце саме те.

Справжній символ хамовитого спадкоємчика Лібертанії.

Надягнувши перстень на палець і помилувавшись тим, як він на мені сидить, я сховала коштовність у приліжкову тумбочку. Навіть не подумаю допомагати мерзотникові й розповідати про знахідку. Бо нічого стрибати по чужих ліжках і жерти чужі огірки!

На цій позитивній ноті я вкотре лягла в ліжко й заплющила очі. Що, ніхто навіть не постукає й не вдереться до моєї кімнати? Ні? Ну гаразд, тоді я спатиму!