Розділ 5

Усе скінчилося раптово й на самому цікавому місці. Ехіноцистис підняв за ноги верескливу маркізу, виставивши на загальний огляд безглузді панталони з кошенятами, і вже збирався її зжерти. Але Еліза Бромфилд, як завжди, зіпсувала мені весь кайф. Спостерігаючи за протистоянням дівчат і хижої рослини, я зовсім випустила з уваги цю поганку.

Міс Зефірка таки спромоглася знайти графин із вином, але не для того, щоб принести його бідолашній мені й підлікувати постраждалі нерви та тонку душевну організацію сестри. Ні, вона непомітно підкралася до ехіноцистиса й вилила весь алкоголь у горщик нещасної рослини.

Бідолаха, який не очікував такої капості, заметляв у повітрі пагонами, ще раз добряче трусонув болонку, а тоді безсило обвис і почав миттєво всихати, впустивши руду маркізу на підлогу.

Звідки Еліза дізналася, що ехіноцистис не переносить речовин, які містять алкоголь? Хоча… Напевно, бігала до бібліотеки, негідниця.

Я схопилася зі свого місця, збираючись надавати сестричці потиличників, але від розправи її врятували двері зали, які нарешті відчинилися.

Звідти випливла ціла делегація слуг на чолі з якоюсь старою вороною.

— Леді, негайно приведіть себе до ладу.

Наказала — так-так, вам не почулося, саме наказала — стара, поки слуги жваво розбігалися залою, прибираючи наслідки влаштованого погрому. Щось я не пригадую цієї тітки. Хто вона така?

— Я Юнісія Петронілла, розпорядниця королівського відбору, леді.

Так, стоп, яка ще Юнісія Петронілла, прости Господи? Я б зроду таких матюків замість імені не вигадала. Розпорядником мав бути симпатичний дідусь — справжня Божа кульбабка. Трохи глухуватий, трохи сліпуватий і такий старий, що зовсім не заважав претенденткам робити все, що їм заманеться.

— Розпорядником вашого відбору мав бути поважний Люціус Мерилхолд, але, на жаль, сьогодні він помер. Ушануймо пам’ять цього достойного чоловіка хвилиною мовчання.

Слуги покидали роботу й застигли зі скорботними мінами, карга опустила голову, приховуючи задоволену пику, а претендентки вирішили не відставати на цьому святі лицемірства й теж намалювали на обличчях щось сумне.

Я знову сіла на диван і потягнулася по другий персик. Після першого фрукта апетит лише розігрався.

— А тепер, мої любі леді, — не дочекавшись, поки мине належна хвилина, розпорядниця діловито перейшла до суті, — я змушена попрощатися з деякими з вас, оскільки першого випробування ви не пройшли.

— Зачекайте. Ви хочете сказати, що навмисно нацькували на нас цю небезпечну рослину? Щоб перевірити? — перервала промову старої ефектна брюнетка з родимкою над губою.

Хм-м, схоже, до декого лише почало доходити, що це вам не батьківське гніздечко, де всіх пестять і плекають. Але цікаво інше: вони ж не могли передбачити моє бажання поквитатися з болонкою. Чи могли? До речі, про руду.

— Я могла загинути! — заверещала маркіза. — Я поскаржуся татові, королю, архієпископу. Я, я…

І руда ганебно розревілася. Кілька подружок кинулися її втішати, а я гидливо скривилася. Слава Тобі, Господи, що до восьмого розділу ти не доживеш, болонко.

Ворона теж поділяла мою думку.

— Припиніть істерику! — гаркнула вона. — Ніхто нічого не підлаштовував. Рослина опинилася тут через чиюсь злочинну недбалість, і, повірте, ми покараємо винних. Але якщо вже так сталося, то спробуємо отримати із цієї неприємної ситуації хоч якусь користь. Прошу вас, пані.

Розпорядниця вказала дівчатам на меблі, які слуги вже встигли розставити, запрошуючи сісти. А коли всі розмістилися, оголосила:

— Отже, першого випробування не пройшли… — далі вона назвала п’ять імен, серед яких було й ім’я моєї жертви. Ех, шкода, що Елізу не помітили! Як було б чудово, якби вона вилетіла першого ж дня.

— Прошу прийняти свою поразку з гідністю, належною аристократичній дівчині, — перервала потік обурення Ворона, тепер я називатиму її саме так. — І перш ніж іти скаржитися, не забувайте, леді, що кожну виключену кандидатуру особисто затверджує Його Величність.

Юнісія клацнула пальцями, підкликаючи слугу, і той, схилившись, передав розпорядниці документ. Ворона продемонструвала виключеним дівчатам їхній вирок, на якому красувалася королівська печатка. Шах і мат, курки! Ідіть тепер скаржитися королю на його власне рішення.

Хитро, нічого не скажеш. Я ще раз, тепер уже уважніше, подивилася на розпорядницю. Не така ти проста, стара карго, якою хочеш здаватися.

— А тепер, пані, — сказала Ворона, коли за вигнаними претендентками зачинилися двері, — настав час нагород. Найвищі бали за випробування отримує міс Еліза Бромфилд. Вона виявила дивовижну стійкість і зібраність у такій небезпечній ситуації, а також урятувала всіх присутніх. Це благородний учинок, гідний королеви.

Усі погляди звернулися до почервонілої Елізи.

Я звела очі до стелі. За що, Господи? Де я так нагрішила, що Ти караєш мене цією міс Ідеал? І тут Зефірка примудрилася отримати користь і стати на крок ближчою до мети.

— Ну і, звісно ж, найвищий бал отримує міс Дарла Бромфилд. За спокій у жахливих обставинах, що також гідно майбутньої королеви.

Що?! Вона серйозно?!

— Отже, леді, у нас уже є дві лідерки. Прошу привітати їх.

Сповнені ненависті погляди претенденток відірвалися від Елізи й звернулися до мене. Е-е-ей! План був зовсім інший!

— Це якесь непорозуміння! — обурилася я, оговтавшись від першого потрясіння. — Я не можу отримати найвищий бал!

— Ще й скромна! Та ви справжній скарб, міс Дарло!

Хоча Ворона говорила абсолютно спокійним, монотонним голосом, її очі глузливо блиснули, точно вам кажу.

— Але облишмо це й перейдімо до найважливішого. У вас менше години, леді, щоб підготуватися до зустрічі з принцами.

Побачивши, як рядами претенденток прокотився схвильований шепіт, карга поважно кивнула.

— Так-так, вам не почулося. Саме принци! Принц Альберт запросив на цей відбір свого друга, спадкоємця сусідньої держави Лібертанії, принца Каміля.

Захоплені дівчата запищали від цих слів розпорядниці. Я зневажливо скривилася. Подумаєш, іще один принц, а користі з нього? На що вони взагалі розраховують? Я дуже сумніваюся, що Камілю сподобається, так би мовити, підбирати за другом «недоїдки». Та й узагалі від принців самі проблеми. Он Еліза — найкраще тому підтвердження.

Щоправда, на мою вівцю, як і на мене, поява нового коронованого самця не справила жодного враження. Вона вже ні на що не зважала й мрійливо витріщалася на стіну за спиною Ворони. Що?! Знову?! Ні, ці кляті портрети переслідуватимуть мене до самої смерті. Тьху-тьху-тьху.

На стіні за спиною пані розпорядниці висів точнісінько такий самий портрет королівської родини, як у нашій їдальні! Ні, це нестерпно! Треба звідси йти, інакше мої бідолашні нерви остаточно здадуть.

— То чого ж ми чекаємо?! — я підхопилася з місця, перебивши Ворону на розповіді про якогось славетного предка дорогого принца Каміля, яку вона саме втовкмачувала дівчатам, що пороззявляли роти. — Нам же треба кудись там збиратися…

Карга припинила свою хвалебну промову, але замість того, щоб зробити мені зауваження, прихильно кивнула.

— Ви дуже уважні, міс Дарло, і знову маєте рацію. Леді, ви ж пам’ятаєте, що я сказала про зустріч? У вас було менше години, а тепер залишилося не більше сорока хвилин.

Ось тепер настав час справжнього хаосу й паніки. Добре, що бідолаха ехіноцистис не дожив до цього моменту, а то б засмутився. Жодне чудовисько не налякає жінку дужче, ніж перспектива постати перед можливим нареченим непідготовленою.

Навіть Еліза стрепенулася й заметушилася, скосивши очі на годинник.

— Леді, біля виходу із зали на вас чекають особисті служниці, які допоможуть вам перевдягнутися й привести себе до ладу перед прийомом. Прошу!

Претендентки квапливо посхоплювалися зі своїх місць і рвонули до виходу. Я вже передчувала штовханину й сварку, але дівчата мене розчарували. Пам’ятаючи настанови Юнісії, вони постаралися чинно вийти із зали. Гаразд, час і нам честь знати. Я підвелася останньою й уже рушила до виходу, коли мене зупинив каркаючий голос розпорядниці:

— Міс Дарло, міс Елізо, у кімнатах на вас чекають цілком нові гардероби. Його Величність знає про, ем-м… скрутні обставини, за яких вам довелося сюди діставатися, і милостиво вирішив обдарувати вас, леді.

Я примружилася. Уже настукали, гади! Нічого, ось повернуся додому — і кінець вам, магістри міста Чарн. А така несподівана турбота й поготів…

— Це якось незручно… — почала мимрити Еліза, але я зупинила її жестом, не зводячи очей із Юсінії.

— Чудово. Передайте ЙОГО ВЕЛИЧНОСТІ нашу вдячність.

— Неодмінно, — схилила голову Ворона.

Це вона, це точно вона. Сукні — її рук справа. Ця підозріла Юсінія всіма силами намагається вивести нас у лідерки відбору, але навіщо? Ось у чому питання.

Але добровільно стара не зізнається, це факт. Я ще трохи посвердлила Ворону допитливим поглядом, а потім розвернулася й пішла до виходу.

У цьому клубку таємниць варто покопатися, але не зараз. Зараз у нас є важливіші справи.

Щойно ми з Елізою вийшли з кімнати, від стіни відокремилися дві сірі тіні.

— Міс Бромфилд і міс Бромфилд, — на світ випливли непоказні служниці у скромних сукнях, які чимось нагадували вбрання Елізи, хе-хе. — Ми проведемо вас до ваших кімнат і допоможемо підготуватися до прийому.

— Так, звісно. Дякую, — пробекала моя вівця й уже зібралася йти за служницями.

— Стояти! — зупинила я цю втечу. — Дівчата, дайте нам кілька хвилин.

Ті кивнули й тактовно відступили на кілька кроків. Мені цього було досить. Я різко вчепилася Елізі в руку, від чого вона скрикнула, і потягла сестру, яка пручалася, у протилежному напрямку. До речі, служниці навіть оком не кліпнули — оце я розумію вишкіл. Сказано кілька хвилин — отже, кілька хвилин. І начхати, що підопічну тягнуть невідомо куди.

Я затягла Елізу за ріг, озирнулася й притиснула сестру, яка опиралася, до стіни:

— Слухай сюди, курко, і добре запам’ятовуй. Від цієї миті ти робитимеш усе… — я струснула її за плечі, трохи вдаривши потилицею об стіну. — Усе, щоб вилетіти із цього відбору. І якщо хочеш жити…

Договорити мені не дали, але цього й не було потрібно. Знаю я це випнуте підборіддя та впертий вираз на ляльковому личку. Режим «Я — ослиця, і я вперта» увімкнено на повну.

Але мені було начхати на її жалюгідні потуги, адже завадило мені дещо інше.

— Леді, вам потрібна допомога? — почулося за моєю спиною.

З того, як погляд Елізи втратив осмисленість, а сама вона обм’якла в моїх руках, було неважко здогадатися, кому належав цей голос. Ну звісно ж, найпривабливішому, найчарівнішому й узагалі «най-най» власникові численних портретів, нудотно милому принцу Альберту.

Я розтиснула долоні, мстиво дозволивши Елізі сповзти вздовж стіни й розтектися калюжкою біля моїх ніг, а тоді повернулася до принца.

Як і слід було очікувати, портрети не брехали, являючи світові того самого най-най.

Високий і стрункий, помірно м’язистий, принц теоретично мав убивати дівчат наповал своєю білозубою усмішкою та блиском гарних сірих очей. Хоча чому теоретично? Я скосила очі на сестричку, яка, мов дурненька, витріщалася на Альберта й ледь не пускала слину.

Я зітхнула й похитала головою — легку придуркуватість видно неозброєним оком. Треба поменше розповідати всім, що ми з нею знайомі. Але перш ніж я встигла відповісти його «най-най» високості, поруч з’явився ще один персонаж.

— О, твої претендентки вже почали пресувати одна одну. Похвально. Сподіваюся, я не пропустив усіх веселощів.

Від звуку цього голосу мої руки стиснулися в кулаки, а очі звузилися до щілин. Так і є, це він. Той придурок із площі. Ці чорні кучері й характерну єхидність важко було не впізнати. Щоправда, зараз цей павич був розцяцькований з голови до ніг.

— Хамло! — процідила я крізь зуби, не стримавшись.

Зробила це дуже тихо й гадала, що мене не почують. Де там!

— Божевільна! — заволав на весь палац цей поки що не різаний тип, але я вже працюю над цим.

Від його крику Еліза злякано гикнула й спробувала підвестися.

Сидіти! Я наступила на поділ її сукні, не даючи встати. Що дурнуватіший вигляд ти маєш, дорогоцінна моя, то ближча я до мрії про спокійне життя.

— Камілю, прошу тебе, — тим часом пай-хлопчик Альберт звернув свій суворий погляд на супутника. — Ти ображаєш леді.

Але повчання принца анітрохи не вплинули на цього хама.

— Та яка вона леді? Це ж та божевільна дівчина із Чарна. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? До речі, панночко, я цілу годину прочекав біля твоїх коней.

— Прошу пробачити його, леді, — перебив нахабу Альберт. — Мій друг, принц Каміль із Лібертанії, ще не зовсім розуміє наші традиції.

— А божевілля у вас теж традиція? — уїдливо запитав приблудний принц.

Ну все, ти мене дістав! Зараз я познайомлю тебе зі своєю суперздібністю — називається «дряпаємо пику». У смужечку чи клітинку? Обирай, сьогодні я сама доброта. Але тут знову втрутився душка Альберт.

— Вам допомогти?

Так, звісно. Потримай цього засранця, поки я малюватиму кігтями візерунки на його обличчі. Але, як виявилося, запитання було адресоване зовсім не мені.

А застиглій на підлозі Елізі, про яку я зовсім забула. Уся увага відразу звернулася до міс Зефірки, і та болісно почервоніла.

— Я… зараз.

Сестричка знову спробувала підвестися, забувши, що її сукня в мене в заручниках. Але тут між нами метнулася здорова тінь із чорними кучерями. Принц Каміль кинувся допомагати Елізі, при цьому зіштовхнувши мене з дороги! Нічого собі!

Я так здивувалася подібній безцеремонності, яка досі була властива лише мені, що не встигла зреагувати й полетіла вниз. Від ганебного знайомства з підлогою мене врятував… Альберт, вчасно підхопивши під лікоть.

— Ви в порядку? — запитав принц Сама Ввічливість.

Я — так, а от у декого великі проблеми. Цікаво, у Лібертанії є традиція писати заповіти? Варто запровадити, бо їхньому спадкоємцеві залишилося недовго.

Але майбутній труп навіть не помітив, що нажив собі смертельного ворога в моїй особі, й турботливо підняв Елізу з підлоги. При цьому не поспішав випускати її руку. До речі, про це. Я вирвала лікоть із рук принца Альберта, який теж не квапився мене відпускати, і рушила до цієї парочки.

— Прекрасна незнайомко, скажіть, чи не хотіли б ви переїхати до спекотної країни? Де багато сонця, прекрасні квіти, верблюди… Ви любите верблюдів?

Перш ніж Зефірка встигла щось відповісти, я висмикнула її з рук Каміля й прошипіла:

— Так, любить… Особливо коронованих! Елізо, нам час.

Як не дивно, міс Ідеал слухняно кивнула й навіть повисла на мені, злякано притулившись. Наче лише я могла її захистити. Хм-м, чого це вона?.. А, ну все зрозуміло! Я поглянула на принца-хама, і все одразу стало на свої місця. У його темних очах, коли він дивився на Елізу, спалахнув такий голодний вогник, що навіть мене пройняло, не те що мою «принцеску».

— Елізо… — зачаровано прошепотів цей маніяк.

— Кхм… І справді, леді, не затримуватимемо вас. Зовсім скоро ми зустрінемося вже в офіційнішій обстановці.

Принц Альберт дуже мило й чемно усміхнувся нам обом, від чого Зефірка знову почервоніла й навіть на мить забула про принца-маніяка. Як передбачувано! Не кажучи ні слова, я присіла в реверансі й потягла Елізу до трохи зблідлих служниць. Чого це вони? Принців, чи що, ніколи не бачили?

Щойно ми підійшли, дівчата рвонули з місця, мов справжні зайці-рисакі. Ми ледве встигали за ними. Якоїсь миті я загубила Елізу та її супровідницю: вони встигли пірнути в одні з незліченних дверей палацу. Але моя служниця не збиралася зупинятися. Добігши — саме добігши, і ніяк інакше — до дверей моєї кімнати, дівчина розчахнула їх і, мало не плачучи, звернулася до мене:

— Прошу вас, леді, швидше! Розпорядниця мене вб’є.

Ось як? Я неквапливо зайшла до відведених мені покоїв, дуже навіть непоганих, між іншим, і жестом зупинила служницю.

— Не так швидко, люба. Що наказала тобі розпорядниця?

— Леді, час…

— Мені начхати! Або розповідай, або я піду як є.

Від моїх слів дівчина зблідла ще дужче й, опинившись на межі непритомності, відразу почала викладати все:

— Пані Юсінія наказала, щоб на прийомі ви були найвродливішою, інакше нас стратять. А часу зовсім немає.

Хм-м, а «вб’є», виявляється, не образний вислів. Я махнула служниці, дозволяючи прикрашати мою й без того прекрасну особу. Навколо відразу закрутився шалений вихор прислуги — тільки й устигай подавати руку, ногу та голову.

Сама ж я думала ось про що. Пазли, так-так, я думала про пазли, які ніяк не хотіли складатися в одну цілісну картину. По-перше, пані Агата, перша лиходійка моєї історії. Куди поділася? Як померла і, головне, коли? Далі Юнісія Петронілла — дивний персонаж, який з’явився нізвідки й мав загадкові плани щодо мого просування у відборі. Навіщо? Ось у чому питання… Ну і, звісно ж, принц-хамло Каміль. Тут я не стрималася й скривилася. Присягаюся, це не я… Я б зроду не створила цього огидного, мерзенного, жахливого… Так, усе, дихаємо, заспокоюємося, згадуємо портрети королівської родини. Ой, є в цьому світі речі й гірші.

Ні, усе-таки цікаво, звідки ж ти намалювався, козлику мій. Я не прописувала у своїй книжці жодних сусідів. Щоправда, була там Лібертанія, але згадувалася лише побіжно й без усіляких приблудних спадкоємців. Тож ти зайвий на цьому святі життя, Камілю, хоч як крути.

Отже, що ми маємо? Картина зовсім неприваблива, і це я ще не згадала про фіаско із сестричкою. Еліза — окрема історія, про яку зараз навіть подумки згадувати не буду.

То що робити розумненькій і скромненькій мені? Правильно, розв’язувати проблеми по черзі. Матінка вже нікуди не втече, з нею можна не поспішати. Про Каміля я поки що думати не готова, а то в цій глухій книжці навіть нормального невролога немає, щоб лікувати мій нервовий тик. З усіх можливих варіантів залишається тільки Ворона. З неї й почнемо. Стеження, допит із тортурами — усе як належить у таких ситуаціях. А залежно від результату…

Тим часом служниця встигла мене спакувати й ризикнула натякнути:

— Міс Дарло, ви готові. Чи не зволите…

— Не зволю.

Я неквапливо оглянула своє відображення й залишилася задоволена. А я нічогенька. Гарна бордова сукня облягала верхню частину фігури й спадала до підлоги пишними спідницями, вигідно підкреслюючи все, чим я сама себе нагородила. Трохи повненька, але це не біда, коли фігура нагадує пісочний годинник. Зібране у високу зачіску волосся кольору воронячого крила робило обличчя ще пихатішим, легкий макіяж підкреслював блискучі чорні очі та гордий профіль.

Не знаю, як іншим, а собі я точно подобалася. І якби не дурне замовлення та звичайна студентська жадібність, бути б Дарлі царицею та володаркою. Але не судилося, і тепер я маю йти назустріч Елізі, Камілю, Юсінії, Альберту та іншим проблемам, які звалилися на мою бідну голову. Здогадаєтеся, з чиєї вини?!