Розділ 4

Я сиділа скуйовджена й закута в кайдани навпроти Елізи та уявляла, як її вбиватиму . Карета везла нас вибоїстою дорогою до столиці, дедалі далі від Чарна, Сільверсайда й того скандалу, який ми влаштували.

Де це бачено, щоб шляхетна леді напала на міського чиновника, силою відібрала в нього реєстр претенденток на королівський відбір, вирвала звідти сторінку й зжерла її на очах у приголомшеного магістрату?

Але я змогла, так! Я б і всю книгу зжерла, якби це допомогло. Та магістри моїх старань не оцінили й спробували відібрати реєстр. А цього я, звісно ж, не могла так просто залишити.

У результаті зав’язалася бійка, під час якої кілька поважних старців Чарна отримали свіжі прикраси у вигляді синців під очима. А мене в кайданах варта вивела з магістрату, посадила в карету й від гріха подалі відправила на королівський відбір. І навіть зібратися не дали, іроди!

Еліза весь цей час сиділа тихо, мов мишка, й не зводила очей із підлоги. «Добрі» вартові запхали її в одну карету зі мною, вирішивши, що, оскільки ми обидві претендентки, можна заощадити на перевезенні й доправити всіх одним гуртом.

Я була їм дуже вдячна за такий подарунок. Тепер могла відволіктися від похмурих думок про майбутнє й усю дорогу розважати себе картинами страти підлої сестрички.

Спочатку я зламаю їй праву ногу. Так, саме оцю, у блакитній туфельці з білим бантиком. Щоб прудка Зефірка більше нікуди не втекла. Потім повільно візьмуся до лівої ноги. О так! І пальчики, її тоненькі пальчики… Хрусь! Під колесами нашої колимаги зламалася якась гілка, добряче нас трусонувши. Схоже, цей струс допоміг дівчиську нарешті наважитися, і вона подала свій писклявий голос:

— Дарло, я розумію, що ти дуже зла на мене, але нам треба поговорити…

— Цить-цить-цить… — я застережливо підняла палець, зупиняючи цю самогубцю. — Не треба слів. Я щойно подумки зламала твій чудовий породистий носик, Елізо, і знаєш, що утримує мене від того, щоб зробити це в реальномужитті?

Мій тихий, лагідний тон, чимось схожий на зміїне шипіння, змусив сестричку збліднути.

— Що? — злякано прошепотіла білявка, ще дужче втиснувшись у стінку карети.

— Ні-чо-го, — відкарбувала я по складах. — Тому сиди тихо й моли Бога, щоб мої фантазії мені не набридли і я не перейшла до дій! Зрозуміла?!

Еліза зацьковано кивнула й забилася в куток карети, намагаючись зайвий раз не дихати. Більше говорити зі мною вона не намагалася.

А я, ще трохи помалювавши в уяві криваві картини, замислилася. У відборі візьмуть участь ще двадцять вісім дівчат зі шляхетних родин, зокрема Еліза, а я, виходить, буду зайвою — двадцять дев’ятою. Ні, минулого разу Дарла теж брала участь у цьому фарсі, але не як претендентка, а як помічниця сестри. Матінка тоді всіма правдами й неправдами натиснула на пасербицю, щоб та взяла Дарлу із собою, пригрозивши інакше взагалі зіпсувати їй випробування. Так, стоп! Агата в цей час мала бути живою? Чорт! Що ж тут усе-таки сталося? І чому події зовсім не відповідають написаному мною? Усе почало розвиватися інакше ще до того, як у книжці з’явилася я. Дивно, дуже дивно! Які ще сюрпризи чекають на мене попереду?

Карету знову добряче трусонуло, підкинувши нас на сидіннях!

Цього разу вже я вирішила перервати мовчанку:

— Як померла моя мати?

— Що? — здивовано звела на мене очі Еліза.

— Ти що, глуха? — роздратовано процідила я крізь зуби. — Як померла моя мати?

- Еммм, а ти хіба не пам'ятаєш?

— Елі-зо, — протягнула я, даючи зрозуміти, що моє ангельське терпіння добігає кінця.

— Ну… я… — очі сестрички стали круглими, мов блюдця, і вона здивовано втупилася в мене. — Я не пам’ятаю, Дарло! Справді не пам’ятаю!

І зіщулилася так, ніби чекала, що я зараз її вдарю. Хм-м, вибач, люба, не хочу тебе розчаровувати, але якось іншим разом. Я відвернулася до вікна й більше нічого не запитувала. Мої підозри вкотре підтвердилися. Із цією історією щось не так. Загадкова смерть Агати, моя поява в книжці — усе це зайві ланки одного ланцюга. Ще б знати, куди саме вони приведуть.

Решту дня нас трясло по ямах і вибоїнах Еквестрії. Карета не зупинялася ані на мить, і нас навіть не намагалися погодувати. Я гупала у стінку, намагаючись докричатися до кучера, що непогано було б зробити зупинку, але той навіть не озвався. Схоже, супроводжувати нас приставили глухих.

Висовуватися з карети я не ризикнула, бо мчали ми добряче, і шансів вивалитися на дорогу було більше, ніж достукатися до кучера. Довелося покірно слухати шалені завивання власного шлунка й час від часу поглядати на Елізу з гастрономічним інтересом. І коли моє терпіння нарешті вичерпалося, карета сповільнила хід та зупинилася.

— Цеє… Виходьте, панянки, — у двері просунулася неголена пика вартового, який нас супроводжував.

— Ну нарешті! — я звела очі до неба й кинулася до виходу повз вояка, який ледве встиг відскочити.

— А де заїжджий двір і моя вечеря? — я розгублено оглянула якийсь пустир і невелику арку, біля якої юрмилася купка людей.

— А про вечерю нічого сказано не було, панянко, — відповів тупуватий вартовий, допомагаючи Елізі вибратися з карети й не втрачаючи нагоди під пристойним приводом помацати її за талію. — Сказано вас одразу до порталу й у палац. Королівські наречені всі туди вирушають.

Кричати й лаятися було марно: назад однаково не повезе, зараза! Я просто підійшла до вартового й простягнула закуті в кайдани руки.

— Знімай!

— Може, цеє… не треба? — завагався вартовий, пам’ятаючи, що я влаштувала в Чарні.

— Швидко! — гаркнула я так, що чоловічок підскочив на місці, а тоді тремтячими руками дістав ключі й зняв кайдани.

Звільнені від важких пут руки нили, і я розтерла зап’ястки, блаженно зітхнувши. А потім щосили вгатила гострим носком туфлі в коліно вартового, який не чекав нападу. Чоловік охнув і зігнувся, хапаючись за постраждалу частину тіла.

— Це тобі за кайдани! А це… — туфля успішно знайшла другу колінну чашечку вартового. — Це за заїжджий двір!

І поки вартовий, що впав на землю, стогнав та розтирав постраждалі коліна, я розвернулася й рішуче пішла до арки переходу, наказавши на ходу:

— Елізо, за мною!

Хочете палац? Гаразд, буде вам палац, тільки потім не скаржтеся!

Я попрямувала просто до порталу, геть проігнорувавши невелику чергу. За спиною почулися обурені вигуки, але кого вони взагалі цікавили? Відсунувши плечем якусь селянку, я голосно, щоб почули всі, заявила магесі-портальниці:

— Претендентки на королівський відбір бажають потрапити до палацу!

Обурення натовпу трохи вщухло, і лише деінде чулися сказані пошепки фрази: «Не дай Боже таких королев». От і я так думаю, — я насмішкувато скосила очі на Елізу. Та намагалася триматися ближче до мене, злякано роззираючись довкола.

— Ім’я та прізвище?

Схоже, наш статус анітрохи не вразив магесу. Щоправда, мала вона такий вигляд, ніби її вже давно ніщо не могло вразити. Повнувата жінка середнього віку чимось нагадувала мою викладачку психології в університеті. Та постійно сиділа на заспокійливих та антидепресантах і була схожа на їжачка в тумані. От і ця звела на нас погляд, сповнений апатії та вселенської втоми.

— Дарла Бромфилд і… — я оцінювально подивилася на Елізу. Може, залишити її тут? Помітивши мій погляд, сестричка швидко додала:

— І Еліза Бромфилд.

Ай, гаразд, за нею все одно повернулися б і привезли на відбір.

— Так. Є такі. Прошу вас, леді.

Арка порталу замиготіла, і тоненька прозора плівка налилася ніжно-блакитним кольором. Скривившись, я першою ступила у ці двері — чого тільки не зробиш, аби бути поруч з коханими родичами, — і майже одразу виринула в пишно оздобленій залі, повній усіляких дівчат. Вони збиралися групками й обговорювали якісь свої новини або сиділи поодинці, мов вигнанки, у куточках. Але всі розмови одразу ж урвалися, щойно ми з’явилися з порталу. Мило, подумала я, ще більше розправляючи плечі під перехресним обстрілом поглядів місцевих самиць.

У спину мені врізалася Еліза, яка щойно вийшла з порталу. Ах так, люба, зовсім забула! У мене ж для тебе подарунок.

Я відступила на крок, дозволяючи «квітнику» побачити й оцінити нову конкурентку. Я особисто прописувала претенденток на відбір, і вийшов у мене дуже симпатичний тераріум, повний королівських кобр та гадюк. А знаєте, проти кого це кодло дружитиме? О, можете не гадати! Усе для дорогої сестрички.

Підступна посмішка викривила мої губи, коли натовпом розмальованих ляльок прокотилися перші хвилі шепотіння:

— Поглянь, поглянь, яка сукня… Фе-е-е, у мене такого навіть прислуга не носить.

— А ця старомодна зачіска. Боже, це ж треба так несмаковито й просто вкладати волосся.

— Он на ту чорнявеньку поглянь… Який ніс! Бідолашній за ним нічого не видно.

Так, стоп, це вона зараз про мене? Я уважно оглянула руду дівчину праворуч, яка насмілилася розкрити рота на мої «принади». Невисока, у дуже дорогому вбранні й із купою підлабузниць поруч. Хто ж ти така, моя дорога смертнице? Ах, точно, юна маркіза Доршир. Розпещена татусева донечка з дуже впливової родини. Зіпсує Елізі сукню у восьмому розділі й за це вилетить із відбору. Адже на той час принц уже їстиме з рук нашої скромниці.

Ось воно як? Так? На рідну матір, тобто авторку, яка тебе створила, рота роззявляти! Ну все, болонко, не дожити тобі до восьмого розділу! Я тебе породила, я тебе й…

Так, так, так… Якщо не помиляюся, це зала малих прийомів, а отже… Я швидко оглянула всі горщики з вазонами та букети. Він має бути десь тут. О, знайшла! Неподалік від рудої маркізи стояла саме та рослина, яка була мені потрібна.

Ехіноцистис був дуже рідкісним представником місцевої хижої флори й, за моїм задумом, зовні нічим не відрізнявся від звичайних декоративних ліан Еквестрії. Більшу частину часу ця «мила квіточка» спала й прокидалася лише після контакту із чимось живим. Якщо діятиму обережно, рослинний монстр прокинеться саме тоді, коли мені буде потрібно.

Вихопивши з корсажа Елізи хустинку, яку вона завжди носила із собою, я підійшла до стіни, де сном м’ясоїдного немовляти спав ехіноцистис, і непомітно відірвала від нього листочок, прикривши руку тканиною. Рослиною пробігло тремтіння пробудження. Рано, любий, рано. Зараз матуся знайде тобі підходящу вечерю от тоді і прокидайся.

Шкода, звісно, що доводиться використовувати його саме так. Я навмисно помістила сюди хижу ліану, щоб трохи пізніше знайти їй застосування в одному епізоді, але, на жаль… Якщо болонка йде, то й ехіноцистису теж час.

Я вдала, ніби прямую до дивана, і, проходячи повз компанію маркізи, незграбно хитнулася та штовхнула руду, яка не чекала нападу.

— Ай, ти що робиш, незграбо? — обурилася дівчина, повернувшись до мене.

— Я? Ти щось переплутала, — я звела брови, вдаючи здивування. — Тебе просто хитнуло. Не варто із самого ранку заливати алкоголем свою поразку у відборі, серденько.

Я кивнула на келих у руці рудої. До речі, а чому нам такого не несуть? І поїсти не завадило б… Живіт схвально заревів.

— Що-о-о?! — заревіла маркіза в унісон із моїм шлунком. — Та як ти смієш? Та я тебе…

— Не нудьгуй, подруго, — відповіла я рудій і, не ставши слухати ці зойки далі, пішла до вподобаного раніше дивана.

Ні розлючена маркіза, ні її наближені так і не помітили, як маленький непримітний листочок пірнув у виріз на спині дорогої сукні рудої.

Болонка ще намагалася щось гаркнути мені навздогін, але її обурену фразу урвав перший крик жаху.

Ехіноцистис устиг прокинутися й почав просто на очах збільшуватися. Претендентки, втративши весь свій блиск і манірність, усім натовпом рвонули до виходу, але двері зали виявилися замкненими.

Серед цієї отари охочих вирватися на волю була й моя руда болонка, на яку ехіноцистис ішов, наче на маяк.

Тому, щойно зла ліана випустила свої пагони, вони, звісно ж, одразу рвонули до переляканих дівчат. Що тут почалося! Вереск, зойки, плач, крики про допомогу, біганина залою…

Я зручно влаштувалася на вподобаному дивані й узяла соковитий персик із вазочки на столі. Упиваючись зубами в солодкий стиглий плід, я із задоволенням спостерігала картину цілковитого хаосу та руйнувань. М-м-м, краса. Люблю відбори, тут завжди так весело!