Розділ 3

Я не стала боротися зі спокусою й зайшла до кімнати покійної матері. Пройшла повз різьблений столик з симпатичним дзеркалом, прискіпливо перевірила, чи немає пилу на книжковій шафі, й нарешті підійшла до портрета в позолоченій рамі. Його написали ще за життя пані Агати, коли вона вийшла заміж за Семюеля Бромфілда.

Я легенько провела кінчиками пальців по шорсткій поверхні картини. Чому я не пам’ятаю, як її вбила? Адже вона померла, а в моїй пам’яті — суцільна прогалина. Не пам’ятаю ані коли це сталося, ані за яких обставин. Нічого.

Але зараз мене непокоїло дещо інше, навіть більше за смерть матері. У будинку запала така тиша. Не було чути ані схлипувань, ані прохань, ані стукоту у двері. Інша на моєму місці подумала б, що Еліза змирилася зі своєю долею й тихенько заливається слізьми у своїй кімнаті, але тільки не я.

Я особисто породила цю заразу й знала, що у стресових ситуаціях ця тендітна на вигляд дівчина здатна на багато що. Тому я відняла руку від портрета, розвернулася на підборах і якомога швидше — наскільки це взагалі можливо у важкій оксамитовій сукні й туфлях — вибігла надвір.

Так і є! З маленького віконечка на горищі звисала строката доріжка з жовтого простирадла та рожевої підковдри. Іншим разом я б подивувалася скільки ж несмаку потрібно мати, щоб обрати ці кольори для постільної білизни, але зараз проблеми були значно серйозніші. Утекла-таки, негідниця!

Я увірвалася до стайні, із гуркотом розчахнувши ворота.

— Томе! — від мого крику горобці вилетіли з-під даху й кинулися хто куди. — Проґавили! Усіх позвільняю!

— Пані, що сталося? — із невеликої копиці сіна визирнуло заспане обличчя конюха.

— Негайно запрягай екіпаж!

— Слухаюся, пані, — закивав конюх і кинувся готувати екіпаж.

А я нетерпляче ходила туди-сюди стайнею. Наздогнати негідницю буде нескладно, адже далеко вона піти не могла. Схопити й замкнути в тій комірчині до кінця віку. Хоча ні, вона, звісно, наївна, але не геть дурна. Тобто взагалі начебто не дурна, бо я дуреп патологічно не терплю й такої героїні не написала б. Отже, Еліза піде не головною дорогою, а навпростець. І так, щоб переслідувачі її не помітили. Тому ні й ще раз ні: терміново їду до магістрату й там чекатиму на втікачку. Адже я її опікунка, і якщо привселюдно заявлю, що не дозволяю сестрі пройти випробування, вони будуть зобов’язані її не допустити. Так, точно, так і зроблю… Що це?

Я зупинилася біля стійла, де ще вчора стояла сумирна гніда кобилка й меланхолійно жувала сіно. А тепер у загоні панувала дзвінка порожнеча й пахло зрадою впереміш із гноєм. Я скосила очі на Тома, який із надзвичайно старанним виразом обличчя та швидкістю равлика готував мій екіпаж.

Ну звісно ж! Вони всі змовилися. Я давно знала, що слуги на боці сестрички, але до відкритого бунту ще ніхто не доходив.

Так, значить?

Том уже видирався на козли, коли я, підкравшись ззаду, щосили копнула ногою конюха і той вилетів з екіпажа, мов куля з пістолета. Не потрібні мені послуги цього юди, сама впораюся. Він напевно їхатиме якомога повільніше, а я мала намір наздогнати зрадницю Зефірку завчасно й не допустити непоправного.

— Но! — я щосили хльоснула коней, і ті помчали вимощеною каменем дорогою.

У місті Чарн я до цього була лише раз, але сподівалася, що дорога сама приведе мене туди. Та й керувати кіньми виявилося не так уже й складно. Напевно… Ой, лиходійська матінко моя, спаси й помилуй!

Річ у тім, що з кіньми я мала справу вперше і, схоже, востаннє в житті. У люті на Елізу та слуг-зрадників я навіть не подумала про те, що ці великі й норовиті тварюки можуть зовсім не слухатися. Спочатку я намагалася мчати щодуху й водночас хоч якось не втрачати контролю над екіпажем. Але поступово коні зрозуміли, що правити ними я не вмію, і тут почалося найцікавіше.

Дурні скотиняки помчали щодуху, уже не звертаючи уваги на мої крики, і далі неслися абсолютно некеровано. Щоправда, був у цьому один плюс. До Чарна ми дісталися дуже швидко, бо дорога була прямою. Але що мені з того, якщо, рятуючись від однієї смерті, я зараз втраплю в іншу? Ми — я, коні й екіпаж — увірвалися до міста, розігнавши сонну варту біля воріт і кількох містян, які мирно йшли у своїх справах.

Вулички ставали дедалі вужчими, обабіч з’являлися прилавки з різними товарами, і я зрозуміла, що зіткнення з одним із них не уникнути.

Кинувши віжки й зіщулившись на козлах, я затулила обличчя руками й почала молитися всім лиходійським богам, щоб вони зберегли моє нещасне життя й не занапастили мене в розквіті сил.

І — о диво! — мене почули…

Поруч приземлилося чиєсь важке тіло, трохи посунувши мене вбік. Від несподіванки я навіть розплющила одне око, а потім й друге. Поруч зі мною сидів чорнявий красень зі смоляними кучерями до вух, які зараз люб’язно тріпав вітер. Оливковий відтінок його шкіри підкреслював дорогий темно-зелений костюм, а на сильній руці, що перехопила віжки, зблиснула родова печатка. Якого саме роду, я не розгледіла, але це було неважливо, адже незнайомець зараз героїчно рятував моє дорогоцінне життя. Він поступово сповільнював екіпаж, вправно керуючи кіньми й оминаючи перешкоди, аж поки нарешті не зупинив наш транспорт на головній площі міста.

Мені бракувало слів, щоб висловити своє захоплення. Оце чоловік, оце герой!

Красень повернувся до мене обличчям і виявився ще кращим, ніж у профіль. Ідеальний ніс, трохи пухкі губи й дуже гарні очі східного типу. Я вже приготувалася захлебнутися захватом, коли цей «скарб» розтулив свого пухкого рота.

— Ти що, зовсім божевільна? Хто підпустив таку дурепу до коней?

Мій рот закрився, проковтнувши всі слова вдячності й захоплення, призначені для цього нечеми.

— Не твоя справа, зрозумів? — грубо відрубала я незнайомцеві. — І взагалі, хто тебе просив втручатися, га? У мене все було під контролем!

— Бачив я, як у тебе все було під контролем. Ти мало у фруктовий прилавок не врізалася, — реготнув цей, ем-м… неандерталець, одним словом.

— Та що ти розумієш?! — скипіла я, вихопивши віжки з рук красеня, від чого коні занепокоєно заворушилися. — Може, у мене такий стиль їзди!

— Кинути віжки й плакати? — глузливо перепитав незнайомець.

— Знаєш що?! — я вже збиралася висловити йому щось надзвичайно непристойне й барвисте, коли мій погляд зачепився за до болю знайомий кінський зад.

Біля якоїсь харчівні стояла прив’язана меланхолійна гніда з моєї стайні, а отже… Я озирнулася — так і є! За п’ятдесят кроків від нас височів магістрат.

Екіпаж таки домчав мене до місця призначення, ура!

Я рішуче тицьнула віжки в груди незнайомцеві, який від несподіванки підхопив їх, і наказала:

— Не забудь прив’язати екіпаж, хворобливий, коли підеш.

А тоді, не звертаючи уваги на його приголомшений погляд, рвонула до будівлі, де ось-ось мала пройти випробування моя паскудна сестра.

— Гей, божевільна, ти куди? Я ще не договорив! — крикнув мені навздогін незнайомець.

Але я вже летіла на всіх парах, і зупинити мене було неможливо. Мабуть, вартовий біля входу подумав приблизно так само, бо покірно відчинив переді мною двері й навіть не попросив показати документи.

У коридорі я перехопила якогось служку, який безтурботно йшов у своїх справах, і грізно запитала:

— Де зала для випробувань?!

Юнак тремтячим пальцем тицьнув на двері, з яких саме вийшла засмучена дівчина. Не подякувавши, я метнулася до зали, відчинила двері й…

Ця картина ще довгі роки приходитиме до мене в найжахливіших кошмарах.

Зала, оповита напівмороком, у центрі якої на постаменті стоїть прозора каменюка. Сивобороді старці-магістри чинно сидять півколом попід стіною, і всі… Усі дивляться на мою сестричку, яка з натхненним обличчям урочисто крокує до того самого каменя.

— Ні-і-і-і-і-і-і!

Мій крик було чути навіть у столиці. Обличчя Елізи спотворив страх, і вона вже зовсім не натхненно й не урочисто побігла до артефакту. А я побігла до неї.

Здавалося, ще мить — і все, кінець… Але мені вдається перехопити її руку буквально за міліметр від каменя. Груди затоплює полегшення й відчуття тріумфу. Я перемогла, перемогла, перемо… Ой!

У своєму останньому стрибку, схопивши Елізу за руку, я так викрутилася, порушивши всі можливі закони фізики, що мстива сила тяжіння вирішила поквитатися зі мною сповна. Незграбно хитнувшись раз-другий, я відчула, як мене тягне вниз, а разом із собою я тягну Елізу.

Скрикнувши одночасно, ми повалилися на багатостраждальний артефакт і своїми тілами вибили камінь із підставки.

— Це нечувано! Панянки, що ви собі дозволяєте?

Якийсь сивобородий старець, очевидно головний серед цього збіговиська обскубаних пеліканів, схопився з місця й почав закликати нас до порядку. Поруч зашуміли й загомоніли інші потривожені чиновники.

— Майте хоч трохи совісті й дотримуйтеся елементарних правил пристойності, — продовжив віщати цей поважний дядечко, поки служки нижчого рангу піднімали безцеремонно скинутий артефакт.

— Совість? Совість?! — я схопилася на ноги, дорогою наступивши на якусь частину Елізи, від чого та застогнала.

— А у вас є совість допускати неповнолітню до відбору без дозволу опікуна? Чи, може, ви щось чули про закон? Я не дозволяю Елізі Бромфілд брати участь у цьому цирку, і ми негайно звідси йдемо.

Я схопила сестру, яка відповзала вбік, за руку й уже збиралася потягти її до виходу, коли переді мною виник якийсь чиновник:

— Боюся, це неможливо, юна леді.

Я зміряла смертника пронизливим поглядом із ніг до голови. Нічим не примітний чоловічок невизначеного віку з ріденьким волоссям, яке ледве прикривало лисину. І де він тільки набрався сміливості?

— З якого це дива? — мій гострий погляд завжди діяв безвідмовно, але цього разу чоловік виявився міцним горішком і, анітрохи не зніяковівши, відповів:

— Тому що артефакт обрав міс Елізу Бромфілд, і вона пройшла до королівського відбору.

Службовець кивнув у бік каменя, який уже встигли повернути на місце. Каменюка й справді мала інший вигляд. Замість кришталевої прозорості в ній тепер вільно кружляли блакитні та фіолетові іскорки. Поруч пролунало радісне «Ах!».

— Що? — каркнула я зірваним голосом. — Ви не маєте права! Я поскаржуся королю!

— Так, будь ласка, леді. Ви зможете зробити це особисто, Дарло Бромфілд, тому що артефакт також обрав вас для участі в королівському відборі. Вітаю!

Із цими словами чоловічок розгорнув переді мною книгу учасниць відбору, де золотим по білому були написані наші з Елізою імена.

Поруч пролунало скорботне «Ох!» і почувся глухий стукіт. Це моя міс Зефірка знепритомніла. А я…

Я повелася дуже негарно…