Розділ 13

Щоправда, далеко йти не довелося. Місце шабашу виявилося — хто б міг подумати? — на території академії. До чого ж цікаве місце цей ЗУП: тут тобі й таємничі ордени, і приховані бібліотеки, і місце для шабашу. Усе, так би мовити, не відходячи від виробництва.

— Нічого дивного, — із розумним виглядом відповіла Іллі, коли я озвучила свої думки. — У книзі написано, що це місце особливе. Тут сходяться кілька магічних потоків, утворюючи потужний вихор. Тому відьми й використовували його для своїх ритуалів. Гадаю, засновники академії керувалися тими самими міркуваннями. А щодо Ордену…

Дівчина скосила очі на похмурого Двейна.

— Про це краще запитати в нього.

Блондин уже відкрив рота, збираючись сказати якусь гидоту на адресу Іллі, та його зупинив її радісний вигук:

— Прийшли!!!

Я скептично оглянула звичайнісіньку занедбану галявину на околиці території Академії. Нічим не примітний розсадник кущів і бур’янів. Але Іллі вже жваво щось креслила підібраною із землі палицею, примовляючи:

— Зараз, зараз…

Ми з Двейном перезирнулися, і він похитав головою, даючи зрозуміти, що думає про розумові здібності моєї подруги. Я зітхнула й вирішила не заважати Іллі, а натомість трохи пройтися галявиною. Ніч мерехтіла розсипом зірок, а на небі виднівся блідо-рожевий місяць, створюючи таємничу й, ніде правди діти, романтичну атмосферу. Якби не натужне сопіння рудої, що копирсалася в землі, наче землерийка, та тихе посміювання Двейна, можна було б загубитися й розчинитися в цій звабливій ночі.

Струснувши головою, щоб прогнати непрохані філософські думки, я повернулася до друзів, збираючись запитати, чи довго ще, — й застигла від побаченого.

Іллі вже не копала… Постать дівчини огортало біле молоко туману, риси її обличчя й тіла наче ожили, безперервно змінюючись, а від її ніг галявиною розходилися невідомі символи. Я нажахано скосила очі на Двейна й побачила бойовика, який застиг із безглуздо роззявленим ротом і скляними очима. Він не ворушився й не подавав ознак життя. Та й мені було не краще. Я спробувала заговорити, покликати його, але слова, уже вдруге за цей день, просто застрягли в горлі. Рухи скувала чиясь невидима рука, а тим часом метаморфози Іллі завершилися, і на галявині з’явилася жінка дивовижної вроди.

Замість балахона адептки на ній тепер красувалася зелена сукня, що вигідно підкреслювала бездоганну фігуру: струнке тіло, високі груди й тонку талію. Не менш прекрасними були й риси обличчя: витончений ніс, гостреньке личко, гарні вилиці та величезні зелені очі в обрамленні довгих пухнастих вій. І такі знайомі руді кучерики, що тепер спадали довгими хвилями. Незнайомка весело струснула ними й радісно розсміялася:

— Ну нарешті можна побути собою. Як же я втомилася від цієї надокучливої подоби адептки-зубрилки. Щоправда, так я маю кращий вигляд, Еммо? Чи Ірино — як тобі більше подобається називати себе, люба?

Від слів незнайомки мене кинуло в холодний піт. Хто вона? Звідки знає, що я потраплянка? І найголовніше — що вона збирається з нами робити?

— Бачу, у тебе багато запитань, але зараз мені потрібно негайно забрати в тебе дещо. Вибач, та буде трохи боляче.

Трохи? Це було до біса боляче… Незнайомка здійняла руку, і шию наче ошпарило окропом. З мого тіла крапля за краплею почала проступати в повітрі незрозуміла бордова субстанція, набуваючи обрисів уже знайомого кулона. Коли остання крапля покинула моє тіло й пірнула до загального потоку, примарне марево здригнулося й завмерло в повітрі, перетворившись на цілком матеріальну прикрасу.

— Ну, привіт, любий, — наче давньому другові, усміхнулася лже-Іллі й простягнула руку до прикраси. — Іди сюди.

Кулон слухняно поплив повітрям, і незнайомка вже майже схопила його, аж раптом щось збило мене з ніг, а в жінку полетіло темне плетиво. Поруч зі мною приземлився до болю знайомий силует, від якого віяло не менш знайомим холодом, а над вухом пролунало гидливе:

— Я завжди знав, що від вас самі неприємності, адептко Дорн.

Чекати на відповідь Ірвін Каллен не став і кинувся в атаку на чаклунку, яка ухилилася від плетива й тепер відчайдушно намагалася схопити кулон.

На мить їй це вдалося. Витончена рука вчепилася в бордовий кристал, а губи зашепотіли слова якогось заклинання, проте некромант не дрімав. Оточений холодом і темними еманаціями, головний дізнавач врізався в незнайомку, яка вже почала світитися, і в наступному за цим вибуху виразно пролунав відчайдушний жіночий крик:

— Ні!!!

Після цього нас усіх накрило нехилим магічним вибухом, і я просто знепритомніла.

— Іро! Іро! Отямся! — із блаженного безпам’ятства мене вивело легеньке поплескування по щоках. Промугикавши щось протестуюче, я розплющила очі — й тієї ж миті відсахнулася. Наді мною схилилася та сама незнайомка, яка прикидалася Іллі, тільки тепер вона була якоюсь… прозорою, чи що.

— Дуже тебе прошу, тільки без істерик. Через цього ідіота Каллена в нас із тобою зовсім мало часу.

Обличчя незнайомки невдоволено скривилося на згадку про некроманта, однак агресії щодо мене вона, схоже, виявляти не збиралася. Прочистивши горло, я поставила найголовніше запитання на сьогодні:

— Хто ви?

Очі жінки лукаво блиснули, нагадавши мені мою руду подружку, і вона церемонно вклонилася:

— Дозволь представитися: Її Величність королева Зібілла, остання відьма цього світу, а для друзів — просто Іллі.

Трохи поміркувавши, колишня королева додала:

— Точніше, шматочок душі Зібілли, ув’язнений в останньому артефакті, який я створила за життя, щоб передати мудрість і допомогти наступниці знову запустити коло магії в цьому світі. Щоправда, через цього незграбу-некроманта тепер у нас із тобою є час лише на найважливіше — те, чого ти не зможеш сама знайти в таємній бібліотеці. — І, кинувши зневажливий погляд на Двейна, який уже стогнав, приходячи до тями, Іллі прошипіла: — Понабирали до Ордену кого завгодно.

— А що з лордом Калленом? — про всяк випадок уточнила я, не знайшовши некроманта поглядом на пошарпаній галявині.

— Та що з ним станеться, з кретином. Через те, що він втрутився в процес установлення відьомського артефакту величезної сили, та ще й влив туди власну магію, його просто викинуло в інший світ, забравши в мене при цьому левову частку життєвих сил. Тож, люба, давай отямлюйся, бо роботи в нас багато, а мої сили спливають.

Та, обпікшись на молоці, починаєш дмухати й на воду. Іллі, а точніше Її Величність королева Зібілла, довгий час водила мене за носа — то що заважає їй скористатися мною й зараз?

— О, упізнаю цей вираз обличчя, — протягнула Іллі. — Не віриш мені?

Я похитала головою.

— І правильно робиш. Перший урок відьми ти засвоїла: не довіряй нікому, крім себе. Але пропоную домовитися. Зараз я розповім тобі те, що потрібно знати для розуміння всієї ситуації, а ти вирішиш, що робити далі. Тільки швидко, бо довго я не протримаюся.

Зібілла показала руку, яка стала ще прозорішою. Гаразд, можна й послухати. Упевнена, із цієї розмови я дізнаюся багато цікавого й важливого.

— Добре, — коротко відповіла я. — Розповідай.

— Передісторію зведу до мінімуму. Усі подробиці ти зможеш знайти в бібліотеці, яку я тобі показала. А якщо коротко… Цей світ тримається на магічній рівновазі, різні потоки магії завжди мають бути впорядкованими й наповненими. Вони живлять усе живе, і якщо рівновага порушиться, наслідки будуть дуже поганими. Саме за дотриманням цієї рівноваги й повинні стежити хранительки: поповнювати, усувати надлишок, розділяти. Як ти, напевно, уже здогадалася, ці хранительки — ми, відьми. Саме на нас лежала відповідальність за гармонію в нашому Всесвіті. Звідси й така сила нашого племені, і такі рідкісні таланти. І ми непогано з цим давали собі раду, доки одного дня не помітили, що рівновага поступово й невблаганно руйнується. Спочатку це було непомітно — наче тоненький струмочок води, що просочується крізь пробоїну у величезний корабель. З часом таких струмочків ставало дедалі більше. І це дивно, адже зовнішнього впливу не було. Жодної загрози, божевільних магів, злих геніїв, богів-самодурів — нічого такого. Минуло чимало часу, перш ніж ми нарешті зрозуміли: магія нашого світу знищує сама себе.

Зібілла сумно зітхнула й розвела руками:

— Це так природно: ніщо не може бути вічним, один світ змінює інший, щось руйнується, а щось виникає. Те саме відбувалося й із нами. Перед хранительками постав вибір: чекати, доки світ загине сам собою, чи боротися за свій дім. І ми обрали останнє. Змінилося три покоління відьом, перш ніж знайшлася відповідь: магію потрібно оновити, запустити всі потоки заново, так, ніби наш світ щойно народився. І ключем до цього переродження були ми — відьми. Потрібно було пожертвувати собою, покинути дім і цей світ, щоб магія втратила рівновагу й занепала. А нове покоління чарівниць зі свіжою силою мало знову відродити Всесвіт, омолодивши наш світ і заново відбудувавши магічні потоки.

Піднесена промова Іллі дала не так багато відповідей, як породила нові запитання:

— А до чого тут я?

— Я була останньою відьмою, а ти повинна стати першою. — Уважний погляд Зібілли втратив звичну грайливість. Тепер королева була цілком серйозною й зосередженою. — Ти нащадок моїх сестер, народжена в іншому світі, напоєна магією чужого неба й чужої землі, але водночас твоє коріння звідси, і цей світ прийняв тебе. Кулон сам обрав тебе, Ірино, як єдину підхожу відьму. І знайшов спосіб висмикнути сюди твою душу. Невже ти думаєш, Ортанові просто так спало на думку дослідити артефакт? Або закохана бідолашка Емма сама захотіла його викрасти? Ні, усе йшло за потрібним сценарієм, щоб саме ти з’явилася тут.

— А якщо я не хочу? — запитання саме зірвалося з моїх губ. Чи розуміла вона, який тягар зараз кладе на мої плечі? Це не просто пригода — відпустка в іншому світі. Це відповідальність вселенського масштабу за світ, який навіть не є моїм. Ну так, теоретично, якщо вірити Зібіллі, мої предки були звідси, але… Я впевнена, що це завдання аж ніяк не просте й не безпечне. Та й хто я така? Диво-жінка? Не смішіть. Так, за мною водилися дивацтва — згадати хоча б ті самі очі й надміру твердий характер, що придушував інших, — але водночас я звичайна жінка зі звичайними бажаннями, цілями й потребами. Маленька клітинка у величезному тілі Всесвіту — і тепер цій клітинці пропонують урятувати материнський організм?

— Ніхто не може тебе змусити, Іро, але… — Жінка тяжко зітхнула й тужливо обвела поглядом галявину та зоряне небо. — Цей світ загине. Зараз руйнування ще не помітні, але механізм уже запущено. Якщо ти відмовишся, магія почне бунтувати й, наче отрута, труїти наш світ. Гинутимуть люди, тварини, рослини. Родюча земля перетворюватиметься на пустелю, а моря висихатимуть. Зрештою наш світ поступово зануриться в темряву й одного дня просто розчиниться в ній, не залишивши по собі ані сліду, ані спогаду. Я розумію, що не маю права тебе просити, але прошу. Будь ласка, врятуй наш дім!!!

Іллі молитовно заломила руки й благально подивилася на мене. Я відвернулася, не в змозі витримати її благального погляду. По суті, цей світ для мене чужий, а його мешканці — ніхто, але… Я згадала доброго товстуна Дорна, вродливу й трохи сумну Деллу, м’яке хутро Гаруда, нахабну усмішку Двейна й навіть стерву Каріссу. Усі вони жили, сподівалися, кохали, ненавиділи, раділи. Їх мільйони — ні в чому не винних життів загадкового магічного світу. Одним бездушним та егоїстичним «ні» підписати вирок усім істотам цього Всесвіту?

Можливо, я ще про це пошкодую, але хоча б раз у житті треба ухвалити фундаментально правильне рішення. Повернувшись до Іллі, яка чекала на мою відповідь, я сказала:

— Я згодна. Де тут у вас записують новобранців до загону супергероїв?

— Ура!!! Дякую, Іро! — зі сльозами полегшення Іллі кинулася мене обіймати, але нічого не вийшло. Прозора постать пройшла крізь мене, залишивши по собі неприємне відчуття холоду.

— Погано, — підсумувала руда. — Я зникаю швидше, ніж думала. Тоді не гаймо ані хвилини, нам іще фамільяра прив’язувати.