Розділ 14

— Фамільяра? — пролунав збоку здивований вигук. О, здається, хтось отямився. Пошарпаний Двейн підвівся із сирої землі, куди його відкинуло вибухом, і витріщився на нас з Іллі. Схоже, найголовніше він пропустив.

Іллі роздратовано повела плечима й кивнула в бік бойовика:

— Мовчи. Не до тебе зараз. Еммо, — дівчина знову перейшла на моє нове ім’я, даючи зрозуміти, що не хоче розкривати Двейнові нашу таємницю, — фамільяр — це супутник, друг і права рука відьми, частина її чаклунства. Без прив’язки фамільяра відьма ніколи не зможе увійти в повну силу, а втративши чарівного друга, назавжди залишиться неповноцінною.

В останніх словах Зібілли промайнув якийсь смуток. У неї напевно був власний фамільяр, і, схоже, згадувати про нього їй боляче.

— Як я маю знайти свого фамільяра?

Королева хитро всміхнулася:

— Ну-у-у… Зазвичай відьми проводять особливий ритуал, викликаючи собі магічну тварину, б’ються з нею за право бути головною у зв’язці, а коли геть знесилене створіння підкориться, тоді ми й здійснюємо прив’язку.

Я похолола — такий сценарій мене зовсім не надихав. Битися в лісі з якимось шаблезубим тигром за право ним же й командувати не хотілося. Так само як і потрапити на зуб тому гаданому тигрові. Жалібно подивившись на Іллі, я запитала:

— А без цього ніяк?

— Ні… Зазвичай, — весело розсміялася ця руда зараза. — Але не у твоєму випадку. Фамільяра головної відьми визначили ще до твоєї появи в цьому світі, і він із нетерпінням на тебе чекав. Залишилося тільки здійснити прив’язку. Заплющ очі й подумай про того, кому тут довіряєш найбільше, кого впевнено можеш назвати другом і хто викликає в тебе найтепліші почуття.

Я слухняно заплющила очі, розслабилася й замислилася… Тато Дорн — не варіант, хоча з усіх людей він мені найближчий, а от… Гаруд. Так, саме Гаруд. Якось дуже швидко у своєму ставленні до грифона я перейшла від стадії «А-а-а!!! Чудовисько!!!» до стадії «Ой ти ж мій хороший», хоча завжди розуміла, що переді мною сильний, гордий і страшний звір, здатний убити одним лише чхом. Та саме Гаруд викликав у мене найтепліші почуття, йому я довіряла і, можна сказати, полюбила його…

— Чудово, — наче відповідаючи на мої думки, промовила Іллі. — Тепер клич його.

«Гаруде, малий. Лети сюди, ти мені дуже потрібен». Минуло буквально одне-єдине мгновення, і мого обличчя торкнувся легкий подих повітря. Розплющивши очі, я побачила, як велично й плавно грифон опускається на галявину, красуючись перед нечисленними глядачами.

— От же хитрун, — протягнула руда. — Напевно, відсиджувався десь неподалік і чекав своєї години? То чому ж Каллена не зупинив?

Гаруд роздратовано гаркнув на Зібіллу, відвернувся від неї й рушив до мене. Спробував обережно потертися об плече — і все одно звалив мене з ніг своєю чималенькою вагою.

— Гаразд, гаразд, — здалася Іллі. — Чужому фамільярові жодна відьма не указ, крім його власної. Але міг би бодай попередити.

Грифон навіть вусом не повів, продовжуючи тертися біля мене.

— Ох уже ці вперті фамільяри, — Зібілла звела очі до неба, але було видно, що вона анітрохи не сердиться. — Тепер потрібно завершити прив’язку, змішавши вашу кров. А потім, Еммо, ти маєш промовити ритуальну фразу: «Приймаю тебе, прив’язую себе, поєдную нас», — вклавши в ці слова свою магію. Зможеш?

— А вибір у мене є? — усміхнулася я.

— Сама розумієш… Двейне, — владно звернулася Зібілла до блондина, — дай кинджал. У вас, бойовиків, такий завжди знайдеться.

Двейн ніяк не відреагував на грубий тон рудої й спокійно дістав ніж.

— Пані… — злегка схиливши голову, бойовик передав Іллі зброю. Певно, він уже встиг розібратися, що до чого, і зробити правильні висновки. Так, дурнем блондина ніхто назвати не може. Хіба що Зібілла, яка його недолюблює.

Королева підійшла до грифона, і той спокійно дозволив їй полоснути зброєю по м’якій подушечці лапи, де відразу виступила бура кров. Потім Іллі наблизилася до мене:

— Готова?

Я кивнула й простягнула їй праву руку, щоправда, заплющивши очі. Я завжди боялася, коли в лікарні брали кров із пальця чи вени, і намагалася не дивитися, що в цей момент робить медсестра. Долоню обпекло терпимим болем, і на рані одразу виступили червоні краплі.

— Притуліть рани одну до одної, щоб кров змішалася, — підказала Іллі.

Я приклала свою долоню до лапи мого плюшевого друга. Заплющивши очі, зібрала докупи всі свої емоції й усю теплоту, яку відчувала до Гаруда, та від щирого серця побажала: «Приймаю тебе, прив’язую себе, поєдную нас».

Крізь зімкнуті повіки пробився спалах світла, і в мене бурхливим потоком полилися чужі радість, тріумф, щастя та любов. У голові пролунало: «Дякую, Еммо! Я радий, що ти прийняла мене».

— Гаруде! Ти розмовляєш? — Я приголомшено розплющила очі й витріщилася на свого «котика». Грифон заклекотів, розправивши крила, а в моїй голові пролунав хрипкий сміх: «Ну, тільки з тобою й лише подумки. Якщо спробуєш розмовляти зі мною вголос при сторонніх, дуже скоро опинишся в Делли як душевнохвора».

Я скривилася від такої перспективи. «Ага, Маріус першим побіжить мене здавати». Грифон співчутливо покивав: «Він просто ревнує, але не переймайся — рано чи пізно перебіситься».

— Ще наговоритеся, — перервала наше уявне спілкування Іллі. — Як ти почуваєшся, Еммо? Є щось нове?

Я прислухалася до себе й раптом зрозуміла, що в моєму сприйнятті світу справді відбулися зміни — на самій межі відчуттів. Навколишня природа наче пульсувала невидимим соком, який струменів енергетичними жилами. Усі ці потоки мали різну силу, форму й напрямок, але я інтуїтивно розрізняла їх і навіть могла з ними взаємодіяти. Наприклад, потік он того куща дуже слабенький, і якщо йому трохи допомогти та взяти ось цей маленький потік із землі, то…

— Ой… — Я мимоволі поєднала ці два потоки, але сила земного виявилася такою, що слабенький кущ просто не витримав і його потоки розірвало на шмаття. Зелені листочки почали жовтіти просто на очах. Як шкода…

«Перестаралася», — підсумував мою першу спробу застосувати магію Гаруд.

— Ще навчишся, — вторила йому Іллі. — У бібліотеці багато книжок на цю тему, та й заняття з магічних потоків у тебе мають бути. Але надто ними не захоплюйся: звичайні чарівники бачать потоки інакше, ніж ми. Відьмам як хранителькам самої суті цього магічного світу відкрито й підвладно значно більше. Я знаю, що ти любиш навчатися, і це стане тобі в пригоді. А поки Гаруд як провідник контролюватиме твою магію. Але це ще не все…

Іллі жестом покликала мене відійти від решти й, змахнувши рукою, відгородила нас від усіх звуків зовнішнього світу.

— Коли ти навчишся взаємодіяти з Гарудом і контролювати свою магію, тобі потрібно буде завершити ініціацію та стати повноцінною відьмою. Я думала зробити все сьогодні, але, як бачиш, мені не вистачить сил, та й ти не зможеш цього з кількох причин.

Руда уважно глянула через плече на Двейна, який до цього жадібно стежив за нами й ловив кожне слово.

— Є ще дещо, що ти маєш знати про себе, ініціацію та Орден.

Я напружилася від її слів. Промови з таким початком не віщують нічого доброго. І як у воду дивилася.

— Для ініціації потрібен чоловік, та не звичайний, а з особливою магією і кров’ю. Юна відьма відразу відчуває такого. Її тягне до нього зі страшною силою… — Іллі збиралася захоплено продовжити розповідь, але я її перебила:

— Стоп! Що означає «чоловік»? Сподіваюся, це не те, про що я подумала?

Очі Іллі лукаво блиснули:

— А про що ти подумала?

Я зніяковіло відвела погляд, чим іще більше розвеселила свою примарну наставницю:

— Дуже багато відьом, знайшовши свого судженого, проводять ініціацію саме тим способом, про який ти подумала. Причому роблять це з радістю й цілком добровільно з обох боків. Але бувають й інші способи. Усі варіанти проведення ритуалу записані в моєму особистому щоденнику, захованому в королівському палаці. Там є таємна лабораторія, облаштована для мене Риджинальдом, і тобі потрібно буде її відшукати.

Побачивши мій спантеличений погляд, вона уточнила:

— Моїм чоловіком. Він же став королем лише завдяки тому, що був моїм чоловіком. До того як Редж став моєю парою, нікому не був цікавий четвертий син спадкоємного принца. Його й до Ордену віддали як щось зайве в королівській родині. А потім моя магія відгукнулася на нього, і це відкрило йому всі дороги. Чоловік головної відьми — сила, з якою доводиться рахуватися всім. Я бачу, про що ти думаєш, і моя відповідь — ні. — Зіркий привид відразу помітив запитання на моєму обличчі. — Реджи справді шалено кохав мене. Просто гріх було не скористатися нагодою, що підвернулася. А тепер уяви моє здивування, коли після стількох століть я прокидаюся й дізнаюся, що це я здобула владу завдяки чоловікові, а не навпаки. Так багато я не сміялася навіть за життя.

Так, справді прикро, але хвилювало мене інше:

— Іллі, а якщо я не захочу вішатися на шию першому-ліпшому чоловікові? Я все-таки пристойна дівчина з пристойної земної родини.

— Про це не переймайся. Завжди можна провести ритуал за іншим сценарієм, але раджу тобі не поспішати й добре все обміркувати. По-перше, ініціація з парою дає значно більше сили, а по-друге, ти ж іще не знаєш, як поставишся до свого обранця. У мої часи в Ордені були та-а-акі хлопчики…

Іллі примружила очі, наче задоволена кішка, згадуючи минулі роки й давно покійних «хлопчиків», але потім її погляд упав на Двейна, і блаженна пелена кудись зникла:

— Хоча, судячи з того, чим нині став Орден, добре, що в тебе є вибір, Еммо. — На обличчі Іллі відбилася легка тривога. — Я не знаю, що тобі розкажуть, але пам’ятай головне: Орден служить відьмам, а не навпаки. Його створили, щоб захищати нас і допомагати нам. Хлопці з винятковою магією та природою. З них ми обирали собі чоловіків, охоронців, друзів, коханців. Орден сильний настільки, наскільки сильні його відьми. Дізнайся, хто стоїть на чолі, але не поспішай розкривати себе — спершу роззирнися. Двейна я прив’язала до тебе магією, і він не зможе зашкодити, а з рештою будь вкрай обережною. Надто багато часу минуло відтоді, як ми з’являлися в цьому світі. Пам’ятаєш перше правило відьми?

— Нікому не довіряй, — автоматично повторила я, дивлячись, як ноги Іллі починають зникати. Завіса тиші впала, і нічні звуки знову заповнили простір довкола нас.

— Навчайся контролювати свою магію, — Зібілла квапливо давала останні поради й настанови. — Гаруд тобі в цьому допоможе. І знайди мій щоденник: там описано, що ти повинна зробити, аби відновити рівновагу.

Голос тихшав, Іллі повільно розчинялася в повітрі.

— Останні краплі сили я віддам тобі. Вони допоможуть знайти й відкрити лабораторію в палаці. Прощавай, Іро-Еммо. І дякую тобі.

Я не встигла ані відповісти, ані навіть попрощатися, як прозора постать останньої відьми перетворилася на маленьку іскорку й метнулася до мене, врізавшись у груди.

Я насилу втрималася на ногах, а місце під ключицею обпекло. Відсунувши край сукні, побачила маленьке татуювання у формі зірочки, що притулилося над лівою груддю. Із сумом зрозуміла, що це все, що залишилося від моєї подруги-наставниці.

Ми з Іллі були знайомі менше місяця, але я встигла всією душею прив’язатися до цієї рудої бестії. Можливо, тому, що в цьому світі мені було самотньо, а вона ставилася до мене по-доброму. А може, просто відьма розуміє відьму як ніхто інший. Та я сумуватиму за її веселим сміхом і невичерпним оптимізмом. Гадаю, ми стали б найкращими подругами, якби нам було відведено більше часу. Я рада, що в мене залишилася частинка її магії.

— Еммо, — вирвав мене з роздумів Двейн. — Усе гаразд?

— Так, — автоматично відповіла я, хоча в моєму житті вже давно не було жодного ладу. — Нам потрібно повертатися, поки нас не кинулися шукати.

«Правильне рішення, дівчинко, — погодився зі мною Гаруд. — Я теж повертаюся до звіринця, адже мене шукають. І мені не хотілося б привертати до тебе зайву увагу. Ще зустрінемося сьогодні й попрацюємо над твоїми магічними навичками. Щоб такого більше не траплялося». Грифон кивнув на вже зовсім засохлий кущ. От не міг не нагадати про мою помилку, шкідливий котяра!

Гаруд якось надто вже весело курликнув, підійшов і поклав голову мені на плече. Ну як на нього сердитися? Я погладила м’яке пір’я на орлиній голові МОГО, власного фамільяра. Отримавши свою порцію ласки, грифон відійшов подалі й злетів у передсвітанкове небо.

— Я проведу тебе, Еммо, до гуртожитку, але перед цим… — Двейн привернув мою увагу. Хлопець наблизився й опустився на одне коліно. — Я, Двейн Селмон, маркіз Харфорт, лицар священного Ордену, присягаюся захищати, берегти й допомагати тобі, юна відьмо Еммо Дорн, у всіх твоїх справах і задумах. Берегти твої таємниці й твоє благополуччя понад усе на світі. Чи приймаєш ти моє життя й мою вірність?

Блондин вимовив ці слова рівно й спокійно, але за зовнішньою холодністю та байдужістю я розпізнала страх бути відкинутим, що хлюпався на дні його сірих очей. Ну що ж, друзями й помічниками не розкидаються, навіть якщо вони прив’язані до тебе магією.

— Приймаю, — відповіла я, і сніп іскор злетів із кінчиків моїх пальців, увібрався в руку Двейна й перетворився на маленьку в’язь у формі браслета. Я радше відчула, ніж побачила магічним зором тоненький зв’язок, що виник між нами. Він був не таким міцним і сильним, як із Гарудом, але, гадаю, Двейна я теж відчуватиму на відстані: що з ним, чи живий, чи здоровий.

— Пані, — Двейн схилив голову на знак вдячності, намагаючись приховати радість від мого вибору. Ну так, він же в нас суворий воїн, а не трепетна й ніжна панночка, щоб виставляти почуття напоказ.

— Тільки давай без цього, — вирішила я обмежити середньовічні замашки свого захисника. Мені не сподобалося це «пані». У мене, сучасної людини, таке звертання асоціювалося винятково з відтінками сірого. Ну, ви розумієте.

— «Емма» мене цілком влаштовує, і сподіваюся, надалі ти називатимеш мене саме так.

— Із задоволенням, — відповів повеселілий Двейн і легко підвівся з коліна. — Поспішімо, бо скоро світанок. Після того як ти трохи відпочинеш, нам потрібно буде зустрітися й обговорити подальші дії. Я розповім тобі те, що знаю сам, а ти поділишся тим, чим захочеш поділитися зі мною.

Знову цей допитливий погляд. А я ж і справді маю владу над цим сильним, хитрим хлопцем і можу вимагати від нього чого завгодно, а він здатен лише просити. Нічого собі! Такий вплив може й голову запаморочити. Добре, що я як доросла, навчена досвідом людина розумію: ніщо в цьому житті не минає без наслідків. І користуватися такою владою не планую.

Але зараз не час для глибоких роздумів і довгих розмов. За один вечір мені довелося стільки пережити, що навіть із диво-зіллям Зібілли я ледве трималася на ногах.

— Домовилися. А зараз справді потрібно поспати. Ходімо.

Двейн зробив запрошувальний жест: «Дами вперед», — і ми рушили стежкою в бік Академії.

Ми йшли в передсвітанковій тиші, кожен думаючи про своє, аж раптом Двейн зупинився, схопив мене за лікоть, заштовхнув собі за спину й неголосно, але погрозливо запитав:

— Хто тут?

Почувся шум кроків, і назустріч нам вийшов… ангел. Так, саме так. Інакше назвати це створіння було неможливо. Довге біле волосся обрамляло чоловіче обличчя дивовижної вроди. Форма адепта академії ЗУП вигідно підкреслювала бездоганну фігуру хлопця. А неймовірно гарні сапфірові очі з-під пухнастих вій дивилися холодно й із легкою зневагою до всього світу. Я як визирала з-за спини Двейна, так і застигла в безглуздій позі з непристойно роззявленим ротом. Але неземний красунчик лише на мить затримав на мені трохи гидливий погляд і звернувся до мого супутника:

— Так ти зустрічаєш старих друзів, Двейне!

— Ліріоне, — із полегшенням видихнув бойовик. — Нарешті ти повернувся!!!