Розділ 10

До бібліотеки мені вдалося потрапити лише днів за два, адже вільного часу зовсім не залишалося. Щоправда, ці дні були напрочуд тихими та спокійними. Ні Карісси, ні Двейна на обрії не спостерігалося. Інші студенти мене не зачіпали, хоча я й досі ловила на собі недобрі погляди. Але загалом обстановка була непоганою. Я навіть трохи звикла працювати у звіринці, і це принесло несподівані результати. Я схудла, і дуже сильно. Додайте до цього зміни з волоссям, яке не збиралося зупинятися на шляху до яскраво-рудого кольору, загадкові різнобарвні очі — й отримаєте досить-таки гарний образ.

Ні, крихітка Емма була по-своєму цікавою, таких у нас називали канонічними «російськими красунями», але цей образ, на жаль, не мав популярності ні в нас, у двадцять першому столітті, ні тут, у Веданському королівстві. Тож руда бестія в дзеркалі влаштовувала мене більше, ніж звичайна зовнішність Емми. І водночас насторожувала.

По-перше, я не знала, як далеко зайдуть ці зміни. Може, у мене з часом хвіст виросте? А по-друге, скільки мине часу, перш ніж розпещені мажорчики ЗУП помітять нову мене? Адже, по суті, тут і зараз я беззахисна.

Ось із такими невеселими, тривожними думками я зайшла до бібліотеки. Під час побіжного огляду Іллі тут не виявилося. І тоді я вирішила ризикнути й розпитати «місцевих жителів».

Я несміливо наблизилася до стійки, за якою влаштувався суворий охоронець книжок — бібліотекар. Він захоплено розглядав якийсь величезний том, водночас щось звіряючи у своїх записах. Я легенько кашлянула, намагаючись привернути увагу, але це не допомогло. У мій бік навіть бровою не повели. Непорядок. Гаразд, діятимемо напевно.

— Вибачте, будь ласка, — моєю відповіддю став здивовано-роздратований погляд, — ви не підкажете, тут не з’являлася одна адептка на ім’я Іллі, така руденька?

Бібліотекар, який спочатку сторопів від мого нахабства, під кінець промови зовсім закипів:

— Я що, схожий на няньку в дитячому садку? Я бібліотекар, шановна, і маю стежити за книжками, а не за адептами, зрозуміло?!

Зрозуміло, зрозуміліше не буває. Цікаво, усі бібліотекарі тут такі нервові чи цей особливий? Я із сумом згадала нашу шкільну бібліотекарку Зінаїду Павлівну. Скромну й тиху жінку, дуже інтелігентну й шалено закохану в книжки. Вона завжди раділа відвідувачам і була особливо привітною з першокласниками.

Шкода, що людинолюбство в цій бібліотеці не в пошані. Та й в Академії теж.

— Ще раз вибачте за турботу, — вирішила я залишатися ввічливою до кінця, але шкідливий старикашка цього не оцінив.

Блиснувши на мене роздратованим поглядом з-під брів, він розгорнув черговий товстий том і демонстративно втупився в нього, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

Закотивши очі, я повернулася до виходу й мало не зіткнулася носом з Іллі.

— О, привіт, саме тебе я й шукаю.

Я не вірила своєму щастю. Треба ж, дівчина з’явилася наче на замовлення.

— Привіт, це добре, — усміхнулася Іллі. — Чого ти хотіла?

Але тут на нас зашикали, закликаючи до порядку. Весело підморгнувши, Іллі схопила мене за руку й потягла повз полиці до якогось відомого лише їй затишного куточка. Спершись на величезні стелажі з книжками й трохи відсапавшись, ми змогли продовжити розмову.

— Ну що? Книжка сподобалася? Щось було незрозумілим?

— Ем-м… Так, дякую, книжка була дуже цікавою, але я хочу трохи розпитати тебе про інше. Пам’ятаєш Двейна? Такий високий хлопець, блондин із бойовиків. Ти часом не знаєш, хто він, із якої родини?

— Ого, подруго, ти що, закохалася? — Іллі грайливо штовхнула мене в бік і засміялася.

— Ні-ні… — заторохтіла я. — Просто це він виявляє до мене знаки уваги, і я хочу зрозуміти, що він за людина.

Розкривати Іллі свої підозри я не збиралася, але дівчина вже зробила власні висновки й, весело хмикнувши, почала розповідати:

— Двейн Селмон, маркіз Харфорт, багатий, вродливий, знатний. Маркізом став зовсім нещодавно, після смерті батька. Має матір і молодшу сестру. До речі, найкращий друг Ліріона Грейла, — після цієї репліки на мене уважно подивилися. — Вони дружать із дитинства, адже їхні землі розташовані поруч. Двейн — другий за значущістю наречений в Академії.

Ще один лукавий погляд у мій бік. Але я тут не заради матримоніальних перспектив маркіза Харфорта. Мені було потрібно дещо інше.

— Ну а які захоплення має Двейн? — на мене нерозуміюче подивилися. — Хобі. Він займається спортом, колекціонує картини, перебуває в якомусь ордені…

— Про таке я не чула, — спантеличено похитала головою Іллі. — Хоча… Кажуть, у бойовиків є якийсь закритий клуб. Страшенно таємничий, куди беруть не всіх, а лише тих, хто гідний за походженням, талантами та магією. Студенти шепочуться про нього по кутках, але якщо такий клуб і справді існує, то його члени мовчать, наче риби. Хм, якщо цей клуб існує, то Двейн точно був би його членом.

Ось і ниточка знайшлася. Таємничий орден усе ж існує й має до мене особисті рахунки. Погано, погано.

— Гаразд, Іллі, якщо десь почуєш про щось подібне, розкажи мені, будь ласка. Я дуже хочу знати про все, що пов’язане з Двейном.

Закохана дурепа з мене, прямо скажемо, так собі, але, схоже, Іллі багато й не треба було, щоб у це повірити. Дівчина знову всміхнулася й закивала.

— І ще одне. Я тут у книжці натрапила на згадку про якийсь шабаш. Ти не знаєш, що це?

О, а ось тепер дівчина зацікавилася по-справжньому. Поглянувши навколо, хоча хто міг нас підслухати в тому далекому закутку, куди нас затягла Іллі, вона із захватом протягнула:

— Я так і знала, що ти про нього запитаєш. Шабаш — це найголовніше в житті відьми. Шабаш, він… просто шабаш.

Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

— А докладніше можеш?

— Шабаш — це час і місце, де відьма підтверджує свою сутність і черпає величезну силу. Навіть маючи дар, без шабашу ти не зможеш стати повноцінною чаклункою й усе життя проживеш як звичайна людина або маг. Я мрію знайти місце шабашу й побувати там. Кажуть, воно навіть звичайним магам дозволяє збільшити силу, якщо серед твоїх дуже далеких предків затесалися відьми. Не кажучи вже про те, що існує ймовірність пробудження дару.

А ось це вже те, що мені треба. Не знаю, як щодо відьомського дару, але збільшити силу мені не завадило б. Можливо, у такий спосіб я зможу попрацювати над іграшками, які залишилися у спадок від Емми, і спробую зв’язатися з нею. Або взагалі сама змайструю якесь «люстерко, мій світе».

Щоправда, я одразу згадала свої оцінки з артефакторства й скривилася, наче від зубного болю. Довго ж мені доведеться щось майструвати з такими успіхами. До старості, сподіваюся, встигну. У справі порятунку наших тушок єдина надія на розумничку Емму. Але й мені сидіти склавши лапки недобре. Я відчуваю, як петля на шиї затягується дедалі сильніше, і мені просто треба якось із неї викрутитися.

— Іллі, я б теж хотіла взяти участь у пошуках. Мені дуже цікава ця тема.

— Справді? — дівчина мало не застрибала на місці від радості. — Я за. Тільки… Ти вмієш зберігати таємниці?

Взагалі-то ні, але тут мені не було з ким відверто розмовляти, тому я з чистим сумлінням збрехала:

— Так.

— Тоді приходь сьогодні ввечері до бібліотеки, — змовницьки прошепотіла Іллі.

— Але ж бібліотека буде зачинена, та й відбій… — не зрозуміла я.

— О, це не твоя турбота, головне — приходь, — підморгнула мені нова подружка й тієї миті так нагадала авантюристку Емму, що мої нижні дев’яносто стиснулися від недоброго передчуття.

Я пересмикнула плечима, проганяючи це несподіване відчуття.

— Домовилися. Я обов’язково буду.

Браслет на моїй руці завібрував, даючи зрозуміти, що грифонячий гній уже хвилини дві як на мене зачекався.

— Ой, мені треба бігти. Маріус лютуватиме через запізнення.

— Ще побачимося, — кивнула моя нова подружка з пригод.

— Іллі, — покликала я її вже на виході з нашого затишного куточка. — Дуже тобі дякую.

— Ой, та що там… — адептка махнула рукою, але її щічки порожевіли від задоволення.

Так, важко, коли твоє захоплення ніхто не цінує й не розуміє.

Вийшовши з бібліотеки, я одразу перейшла на стрімкий галоп і помчала до своєї кімнати. Дві секунди, щоб ускочити в робочий одяг, який уже впевнено теліпався на мені, і стільки ж, щоб подолати відстань від гуртожитку до звіринця.

Щоправда, картина, яка відкрилася біля входу до місця відбування мого покарання, була настільки несподіваною, що я пригальмувала, сповільнюючи хід. Спиною до мене стояв Двейн, вдягнений із голочки, і тримав букет у правій руці. Навпроти нього розташувався лорд Каллен, щось похмуро вичитуючи бойовикові та явно в чомусь його переконуючи. Двейн заперечно похитав білявою головою, і це розлютило лорда. Він схопив бойовика за плече саме тієї руки, у якій блондин тримав букет, і почав його трусити, щось примовляючи. Але хлопець, здавалося, навіть бровою не повів, уперто стоячи на своєму. Ця цікава вистава одразу припинилася, щойно я підійшла ближче. Лорд Каллен уп’явся в мене похмурим поглядом і відразу відпустив плече Двейна. Хлопець теж озирнувся і, на відміну від некроманта, явно зрадів, побачивши мене. Усмішка осяяла його обличчя, і він зачаровано ступив до мене.

— Адепте Селмоне, — наче грім над головою, пролунав холодний голос магістра. — Ви маєте завдання. Виконуйте його.

Блондин скривився, але заперечувати не став:

— Слухаюся, магістре Каллене.

Підійшовши до мене, він швидко всунув мені вже пошарпаний букет бузкових квітів і прошепотів:

— Це тобі, красуне, — а потім швидко пішов у бік корпусів.

Я ошелешено переводила погляд зі спини Двейна на квіти й назад, доки мою медитацію над цією загадкою не перервало глузливе:

— Далеко підете, адептко Дорн.

Я озирнулася й побачила, що пан дізнавач безшумно подолав відстань між нами й уже нависав наді мною похмурою тінню.

Я відступила на крок, збільшуючи простір між нами. Усе в мені протестувало проти близької присутності цього суб’єкта.

— Про що ви, лорде Каллене?

— О, я про ваш талант, люба. Спочатку хлопчисько Грейл, головний півник у цьому курнику, а тепер його приятель, Двейн Селмон, другий за значущістю. Вашим амбіціям немає меж, Еммо.

Некромант знову ступив до мене. Різко похолоднішало, і я відчула, як навколо почала клубочитися гидка сила дізнавача. Мороз пробрався під шкіру, а всередині хтось зашкрібся, просячи дозволу випустити його й дати відсіч агресорові. Я вже подумувала піддатися на ці вмовляння, коли наступні слова вибили мене з колії:

— Хто стане наступною жертвою ваших чарів, адептко Дорн? Може, я?

Що-о-о? Я поперхнулася, приголомшено втупившись у магістра. Навіть холод і неприємні відчуття відступили від такої кричущої заяви. Але здивування швидко змінилося обуренням.

— Знаєте що! Це вже ні в які ворота не лізе. Не потрібні мені ваші дурнуваті хлопчачі ігри, та й увага не потрібна. Мені б…

Я вже збиралася згадати про дім, але вчасно зупинилася, прикусивши язика. Щоправда, від уважного погляду дізнавача нічого не сховалося.

— То що вам потрібно, Еммо? Поділіться своїми планами, не соромтеся, — очі некроманта блищали, наче в гончака, який уже вхопив лисицю за хвіст.

Але цього разу я не повелася на провокацію. Сама підійшла ближче до чоловіка, звелася навшпиньки, щоб здаватися вищою, і процідила:

— Знаєте що, лорде Каллене, ідіть-но ви в… Академію. І букет із собою заберіть.

Я різко тицьнула багатостраждальними квітами в груди лорда, і він машинально їх узяв, а сама, стрімко обійшовши його, пішла до звіринця. Начхати на те, що може зробити цей некрофіл. Дратує він мене, і край.

— Це ще не кінець, адептко Дорн, — кинули мені в спину. — Я виведу вас на чисту воду.

— Та будь ласка, — пробубоніла я собі під ніс і грюкнула залізною хвірткою при вході до звіринця.

Не те щоб я недооцінювала головного дізнавача, але, мабуть, уже дійшла до тієї межі, коли втомилася боятися й стає байдуже, упіймають тебе чи ні.

— Ваша Високосте зволили нас відвідати? — а ось це вже страшно.

За час відбування покарання я дуже добре вивчила Маріуса. Якщо він кричить і біснується, то все нормально, але якщо спокійний або ось так уїдливо говорить — чекай біди. Ось і я напружилася.

— Я запізнилася з важливої причини.

— Із якої ж, цікаво дізнатися? — ну ось, знову це тихе сичання змії перед сніданком.

— Мене затримав пан дізнавач. Можете самі подивитися, — я тицьнула в бік хвіртки, молячись, щоб Каллен не встиг далеко відійти.

Схоже, мені пощастило, і Маріус усе-таки побачив спину головного некрофіла королівства, що віддалялася, адже людожерський блиск в очах наглядача трохи згас.

Але це не означає, що я легко відбулася. Каторжної роботи мені все ж додали. Так, для профілактики, щоб не розслаблялася. Повзаючи наприкінці зміни зі швидкістю равлика, я розуміла, що такі тренування йдуть на користь моєму тілу. Жодної обвислої після схуднення шкіри не передбачалося. Та й фігура не втратила спокусливих форм у потрібних місцях. Треба лише щось придумати із зачіскою…

Я зупинилася, зрозумівши, що поступово починаю думати про це тіло як про власне. А минуло ж не так багато часу. Поквапся там, Еммо, з нашим порятунком, бо до твого повернення все перемішається так, що й не розплутати.