Розділ 9

Легкий вітерець тріпав фіранки на вікні моєї спальні. Я потягнулася, розуміючи, що солодкого сну вже не повернути й час вставати. Тіло трохи ломило, і я відчувала дискомфорт через те, що спала в одязі. От Маріус, садист, зовсім мене загнав. Сил вистачає лише на те, щоб доповзти до кімнати й завалитися в ліжко. Я підвелася й підійшла до вікна. Зовсім не пам’ятаю, щоб залишала його відчиненим. Власне, учорашнього вечора взагалі не пам’ятаю…

Відбиток до болю знайомої лапи привернув мою увагу до підвіконня. Ах, ось і таємницю відчиненого вікна розгадано. Схоже, Гаруд знову втік і встиг побувати в моїй кімнаті. Невгамовний котяра. Я хмикнула й зачинила вікно. Треба перевдягатися та збиратися на заняття. Попереду ще один каторжний день. Хоча маю одну ідею.

Через відпрацювання в мене немає жодної можливості потрапити до бібліотеки й перевірити інформацію про переселення душ, яка може там зберігатися. Я впевнена, що Емма шукатиме вихід на Землі, але щось підказувало, що в мене в магічному світі більше шансів. Тож я наважилася на страшне святотатство для зубрилки Іри — прогуляти останнє заняття з історії магії. Нічого цікавого там однаково не буде. Ну, принаймні я на це сподіваюся.

Перевдягнувшись, привівши своє майже руде гніздо до пристойного вигляду й сумно поглянувши на дедалі помітнішу зелень правого ока, я побігла на заняття до Бернарда Сорісса. Слухати голосіння про велич і життєву необхідність артефактів для цього Всесвіту.

Ні, старенький мене не дратував, але інколи його захоплення предметом робило бідолаху посміховиськом в очах студентів. Ну справді, невже артефакти можна так щиро любити?

Можна. Однозначно можна, дійшла я висновку, пригнічено виходячи від декана артефакторства з упевненою двійкою. І жодних поблажок бідолашній постраждалій від амнезії. Свій предмет викладач любив до нестями й вимагав того самого від інших. Ех, не заняття, а суцільне розчарування.

Тому я з чистим сумлінням утекла й сховалася під високими склепіннями бібліотеки, щоб зализати поранене самолюбство відмінниці та пошукати корисні знання. Скільки ж тут було книжок — аж дух перехоплювало. Товсті шкіряні томи, інкрустовані золотом і коштовним камінням, дешеві брошурки на тонкому коричневому папері, класичні шкільні підручники. Усе-все, чого лише студентська душа забажає. Спіймавши невдоволений погляд сивого бібліотекаря, я постаралася швидко зникнути між полицями, доки він не почав розпитувати, що адептка робить тут у навчальний час.

Але, забігши вглиб бібліотеки й відсапавшись, я раптом зрозуміла, у яку халепу потрапила. Тут були сотні тисяч книжок, а можливо, й мільйони. Як мені серед такої кількості знайти потрібну?

Запитання риторичне. Я понуро попленталася до найближчої полиці й витягла першу-ліпшу книжку. Фу-у-у, способи лікування болотної лихоманки слизом однокрилих ламій. На малюнку були ті самі ламії та старанно вироблений ними слиз. Виглядало все це мерзенно. Співчуваю студентам цілительського факультету, схоже, ці «важливі» знання призначені для них.

Цілу годину я блукала між полицями, наче привид, і переглянула купу непотрібної літератури, але так нічого й не знайшла. Уже майже зневірившись, адже час спливав, я завернула за черговий поворот і зіткнулася з купою книжок, що пливла в повітрі.

Я лише встигла ойкнути, схопившись за постраждалий ніс, як усе це добро посипалося на мене. Книжки акуратно поховали моє тлінне тільце під своєю вагою, а згори почулося:

— Ой, вибач, я не хотіла. Ти в порядку?

Я сердито блиснула одним оком на винуватицю цієї аварії. Друге прикривали розтріпане волосся, що звисало з голови, і книжка, яка розвалилася на мені.

На мене із цікавістю та легким почуттям провини дивилися зелені очі з-під товстих лінз окулярів. Цю дівчину я бачила вперше. Кумедна копиця коротких рудих кучериків, кирпатий носик у дрібних веснянках і худенька фігурка в недоладно припасованій формі адептки Академії ЗУП.

Вочевидь, цілителька або стихійниця. На своєму факультеті я її не бачила.

— Могла б і обережніше з магією, — зітхнувши, я зняла книжку з голови, збираючись передати її рудій, і одразу завмерла з простягнутою рукою.

Мій погляд зачепився за фразу: «…магія відьом була здатна розтинати простір. За непідтвердженими чутками, деякі з них уміли будувати портали до інших світів».

Я різко притиснула книжку до грудей, щоб ніхто не наважився її в мене відібрати. Руда, яка до цього уважно за мною спостерігала, розуміюче всміхнулася:

— Теж цікавишся історією відьом? Я ось не можу від неї відірватися. До речі, я Іллі, а ти?

Адептка простягнула мені руку, але я проігнорувала її, підвівшись самостійно. Зараз вона дізнається, хто перед нею, і все одно відвернеться, тож не починатимемо того, що не може мати продовження.

— Емма Дорн, — буркнула у відповідь і обтрусила сукню.

Але, схоже, моя знайома була новенькою в цій Академії, і гучне ім’я їй зовсім нічого не сказало. Вона й далі мило мені всміхалася.

— Дуже приємно, Еммо. Я багато про тебе чула.

Овва, схоже, усе-таки вже дещо знає.

— Уявляю, що саме ти чула.

— Не звертай уваги, люди поговорять і забудуть, — безтурботно сказала Іллі й махнула рукою.

Книжки піднялися з підлоги й склалися в акуратний стос, що завис у повітрі. Усі, крім тієї, яку тримала я.

— Іллі, я можу взяти цю книжку? — проігнорувавши тему моєї «слави», я відразу перейшла до справи.

— Так сподобалася? Бери, звісно, мені є що читати, — руда кивнула на стос. — І якщо знадобиться ще щось, приходь до бібліотеки після занять. Я тут постійно зависаю.

— Дякую, — подякувала я дівчині й, попрощавшись, поспішила до їдальні, сподіваючись пообідати до того, як нагрянуть студенти. А потім матиму трохи часу до каторги у звіринці, щоб вивчити жаданий підручник.

Це просто неймовірна удача, що я зіткнулася з Іллі. До речі, я забула запитати, з якого вона факультету. Але, озирнувшись на полиці, уже нікого не побачила. Ні дівчини, ні стосу книжок. Гаразд, запитаю потім. І я побігла до їдальні.

Як і передбачалося, студентів там майже не було, а ті, що були, не звернули на мене жодної уваги, і я трохи розслабилася. Пережовуючи салат, не змогла впоратися зі спокусою й витягла свою здобич.

Так-так, що тут у нас? На жаль, це виявився не підручник, а мемуари якогось чиновника при дворі останньої відьми-королеви. Переважно він описував палацові плітки та інтриги, але дещо корисне мені все ж вдалося відшукати. Придворний писав про величезні здібності королеви, які вона постійно поповнювала завдяки шабашу. Що це за шабаш, я так і не встигла прочитати, адже на стіл переді мною поставили тацю. Я так захопилася читанням, що навіть не помітила, як їдальня почала наповнюватися, за що й поплатилася.

Навпроти мене стояв високий худорлявий блондин, вочевидь із бойовиків, і мило мені всміхався. Помітивши мій очманілий погляд, блондин зробив найдружелюбніше обличчя, на яке була здатна його явно зарозуміла фізіономія, і сів навпроти:

— Привіт, я Двейн. А ти Емма?

Я почала озиратися в пошуках підступу, але побачила лише шок на обличчях інших студентів. Схоже, не я одна такого не очікувала, тим паче від бойовика, та ще й аристократа. Не знайшовши очевидної причини такої поведінки хлопця, я знову повернулася до блондина, який терпляче чекав на відповідь.

— Так. Чого ти хотів?

— Ти з усіма така сувора? — відповів запитанням на запитання Двейн. — Просто хочу познайомитися із симпатичною дівчиною, запросити її на побачення, і все.

Мені подарували білозубу усмішку, і це ще більше вразило адептів, які спостерігали за нами.

— Моя відповідь — ні. Мені нецікаво, — суворо відрізала я.

Зрозуміло ж, що неспроста він до мене клеїться. Схоже, це ще один спосіб мене познущатися. Але перевіряти, де тут підступ, я не збиралася. Береженого Бог береже.

— Що саме нецікаво? Знайомство чи побачення? — не відставав Двейн.

— І те, й інше, — насупилася я.

Що довше він сидів поруч, то більше мене напружував.

Не знаю, куди зайшов би наш діалог, якби йому не завадили. До їдальні впливла Її Величність, некоронована королева ЗУП, Карісса Лакруа. Обвівши приміщення царственим поглядом, вона одразу вп’ялася очима в нашу милу компанію. Крила носа красуні-адептки затремтіли, і вона взяла курс у наш бік не гірше за танк.

— Двейне, — звернулася Карісса до блондина, повністю ігноруючи мою скромну персону. — Що ти тут робиш?

Не зводячи з мене очей, бойовик розв’язно відкинувся на спинку стільця й лише після цього зволив поглянути на розлючену Каріссу. Спроби бути дружелюбним миттю випарувалися, і перед нами постав справжній аристократ. Самовпевнений, пихатий і самозакоханий.

— Нагадай, відколи це я повинен звітувати перед тобою, Каріссо? — глузливий тон не міг приховати погрози, і графиня одразу це зрозуміла.

Вона опустила очі, але здаватися не збиралася.

— Я не можу зрозуміти, що ти забув поруч із цією с…

— Не говори того, про що можеш пошкодувати, Кар. Я не терпітиму такого ставлення до Емми.

Чуєте? У їдальні пролунав жахливий гуркіт. Це одночасно повідпадали щелепи всіх присутніх адептів. Зокрема й Карісси та моя. Дівчина приголомшено втупилася у спокійного Двейна.

— Двейне! Як ти… Вона ж зашкодила Ліріону! Твоєму другові!

— Подумаєш, — блондин незворушно взяв чашку зі своєї таці й почав розмішувати чай.

Стук ложечки гучною луною відбивався від стін їдальні, де досі панувала мертва тиша. Усі без винятку, затамувавши подих, спостерігали за виставою, що розгорталася перед ними.

— Коли дівчина забирається до спальні хлопця, її треба не карати за це, а дякувати.

Я почервоніла, наче помідор, а десь серед адептів почулися схвальні смішки. Чоловічі, звісно ж.

— Коли Ліріон повернеться, гадаю, він сам розбереться в ситуації. І я не пам’ятаю, щоб він призначав тебе своєю представницею, Каріссо. Ти ж йому не мати, не сестра й не дружина.

В останній фразі було щось таке, що призначалося винятково Каріссі й стосувалося лише цих двох. І бойовичці це страшенно не сподобалося.

— Не знаю, яку гру ти затіяв, Двейне, але будь обережний. Помилка коштуватиме дуже дорого. А ти… — погляд Карісси, сповнений праведного гніву, перемістився на мене. — Ходи й озирайся. Тепер тобі точно не буде місця в цій Академії.

Ефектно розвернувшись, Лакруа пішла, забравши із собою почет і наостанок гучно грюкнувши дверима їдальні. Після цього приміщення наповнилося гомоном розбурханих студентів. А я засмучено подумала, що проблеми ростуть, наче снігова куля. Ось начебто щось налагодилося — і маєш: новий рівень дна. Я з докором поглянула на винуватця своїх нових неприємностей, який спокійно й елегантно попивав чай.

— Ну й навіщо ти це зробив? Такий і був план? Ще сильніше нацькувати на мене Каріссу Лакруа?

— Забудь про неї. Карісса не варта уваги. Та й я не дам тебе скривдити, Еммо.

Нічого собі заява!

— З якого дива? Я ж тебе вперше бачу, та й Карісса має рацію: я причина неприємностей твого друга.

— Тому що я так хочу, — блондин блиснув на мене сірими очима й, прихопивши із таці круасан, підвівся. — Після вечері прогуляємося парком. Чекатиму на тебе біля центрального входу, не запізнюйся. І надягни щось гарненьке.

— Я не… прийду, — закінчила я фразу в спину бойовика, який віддалявся, але, схоже, мене вже ніхто не чув.

Оце так справи. За один день я отримала нову зачіпку у вигляді книжки, оголошення війни не на життя, а на смерть і нового шанувальника. Лише останнього мені й бракувало для повного щастя.

Зрозумівши, що безнадійно запізнююся до Маріуса, я швиденько зібрала речі й побігла до кімнати перевдягатися. Під час монотонної роботи у звіринці краще думається, ось там і вирішу, що з усім цим робити.

Але навіть дістатися кімнати без пригод не вдалося. Уже вийшовши з їдальні, я натрапила на компанію хлопців, у центрі якої стояв Двейн і про щось завзято сперечався. Я б пройшла повз, якби вони не назвали мого імені. Це змусило мене насторожитися й пригальмувати. На щастя, вони стояли так, що не могли мене побачити.

— Ти збожеволів, Двейне? Що це було в їдальні? Ми мали покарати цю вискочку Дорн, а ти її захищаєш. Та ще й від Карісси. Ти ж сам погодився з її планом, — говорив Басіл, невиразно знайомий здоровенний бугай.

Отже, ці хлопці щось задумали проти мене разом із Каріссою? Цікавенько. Я вся перетворилася на слух.

— А тепер план скасовано, — холодний голос блондина мав поставити співрозмовника на місце. — Емму не чіпати. Хто спробує це зробити, матиме справу зі мною. Зрозуміло?

— Зрозуміло-то зрозуміло, Двейне. Але хто для тебе ця дівка, якщо заради неї ти хочеш зіпсувати стосунки всередині Ордену? Ліріон явно не буде задоволений засланням, а Карісса… — це вже промовляв другий приятель Двейна, шатен.

— А Карісса поки що ніхто. І хто стане правою рукою очільника Ордену, ще невідомо. Тож не забувайтеся, хлопці, особливо ти, Алане. І повторю востаннє: адептка Дорн недоторканна.

— Як хочеш, Двейне, це твоє право. Але знай, що своїм рішенням ти йдеш проти всього Ордену й Академії. Жалюгідна маленька сучка не гідна…

Лайку бугая зупинив міцний хук справа. Не очікуючи такого, той похитнувся, схопившись за щелепу. Його приголомшені очі поступово почали наливатися гнівом, але кинутися на блондина він не наважився.

— Такий твій вибір, маркізе? Гаразд, але потім не пошкодуй, що став на бік цієї… а не нас, — мстиво примружившись, сказав бугай.

— Ходімо, Варде, — шатен потягнув бугая за руку. — Нам тут нічого робити. Бачиш? Він сам не свій.

Ой-ой, компанія розверталася в мій бік, тому я поспішила сховатися в сусідньому коридорі, доки мене не помітили. Ох, як цікаво виходить. Двейн і справді виступив на мій захист проти своїх.

Але що це за Орден, про який вони говорили? І, найімовірніше, Ліріон у них головний. Може, щось пов’язане з бойовиками? Та хай там як, у мене великі неприємності, адже, схоже, я перейшла дорогу цьому Ордену, і не один раз. Чорт, як же все-таки мало в мене інформації. Розпитати б когось про місцеві порядки, але зі мною ніхто не спілкується. Хоча…

Мій погляд упав на сумку, де лежала книжка з бібліотеки. Що там казала Іллі? Будуть запитання — звертайся. Схоже, зовсім скоро я скористаюся її щедрою пропозицією.