Розділ 12

Голова гула, а в червоних, наче в кролика, очах стрибали чорні цятки, але я вперто тягла свою зомбі-тушку на заняття. Поспати так і не вдалося, і я, незвична до таких нічних гульбищ, покладала останні надії на диво-зілля Іллі. Інакше звалюся десь у темному куточку, а добрі й чуйні студенти ЗУП прикопають моє тільце винятково з людинолюбства.

Як на зло, викладачі сьогодні наче змовилися й усі разом згадали про моє існування. І якщо Бернардові Соріссу я змогла проблеяти якусь більш-менш пристойну відповідь, то перед викладачкою магічних потоків довелося відверто червоніти й бліднути. Тому з настроєм нижче нуля я тяглася до бібліотеки як до єдиного на сьогодні джерела чогось хорошого. І не прогадала.

Іллі нетерпляче походжала біля входу й, побачивши мене, присвиснула:

— Відколи це мертв’яки почали вільно розгулювати Академією? Треба сказати некромантам, щоб краще замикали склепи.

— Дуже смішно, — огризнулася я, перебуваючи в геть кепському настрої. — У моєму пом’ятому вигляді є і твоя провина, тож давай сюди своє диво-зілля, поки я сама не пішла шукати той самий некромантський склеп, щоб трохи поспати в тиші.

— Гаразд, гаразд, сердешна моя, зараз ми тебе воскресимо, — Іллі дістала з кишені спідниці невеличкий флакон із густою зеленою рідиною. — Ось, тримай, найнадійніший засіб, сама готувала. Вип’єш перед їжею — і будеш як нова копійка щонайменше два дні. Але потім однаково доведеться добре виспатися.

— Зрозуміла, — я простягнула руку, і чарівний засіб перекочував до моїх загребущих лапок. — До речі, Іллі, давно хотіла запитати. А ти на якому факультеті навчаєшся?

Але подружка вже не чула, напружено щось виглядаючи в мене за спиною.

— Іллі? — я помахала перед її обличчям, привертаючи увагу.

Наче отямившись, дівчина квапливо заторохтіла:

— Ой, знаєш, мені вже час. Зустрінемося сьогодні ввечері на тому самому місці, — і, вже відбігаючи, кинула на ходу: — Перед їжею, не забудь.

— Та пам’ятаю я, — пробурмотіла, здивована такою поведінкою подруги.

— Хто це був? — наче грім серед ясного неба, пролунав над вухом голос Двейна.

Від несподіванки я підскочила на місці й схопилася за серце.

— Ти зовсім дурень? — гнівно поглянула на незворушного блондина. — Я мало не померла з переляку. Не смій більше так підкрадатися.

У відповідь на мою палку промову Двейн зволив лише злегка підняти одну брову.

— Еммо, люба, інші за такі слова на мою адресу вже поплатилися б, але тобі я пробачаю й сподіваюся, що ти оціниш мою особливу прихильність, — і різко змінив тему: — То що це була за дівчина? Я її не знаю.

— А ти що, встиг познайомитися з кожною спідницею в цій Академії? — уїдливо уточнила я.

— Уяви собі, ні. Але мені подобаються твої ревнощі.

Я просто вдавилася черговою реплікою від такої відвертої нахабності. Хто тут ревнує? Я?

Із захопленням провела поглядом по підтягнутій фігурі блондина.

— Подобаюся? Я маю рацію? Ти ревнуєш? — із надією протягнув хлопець, помітивши мій погляд.

— Ні, Двейне, я просто вперше бачу чемпіона із зарозумілості та самозакоханості. Тебе б у музей, а краще — показувати в цирку чи на ярмарках. Був би повний аншлаг.

Розвернувшись на підборах, я пішла в бік їдальні, вирішивши, що хтось же повинен закінчити цю безглузду розмову.

— Еммо, зачекай, — Двейн не збирався так просто здаватися.

Наздогнавши мене, він пішов поруч, підлаштувавшись під мій крок. Інші студенти розступалися, даючи дорогу й несхвально косячись на наш дует.

— Я взагалі прийшов не за цим. Як щодо пікніка ввечері?

— Двейне…

— Не відмовляйся відразу, — перебив мене бойовик, уже передбачаючи відповідь. — Обіцяю, ти не пошкодуєш.

Сил сперечатися з ним не було. Я зітхнула, збираючись сказати тверде «ні» й закрити на цьому тему, але блондин не дав мені такої можливості, банально втікши й кинувши наостанок:

— Увечері чекай на записку.

Ніколи не думала, що шанувальник може бути таким виснажливим. Двейн вродливий, багатий, знатний і цікавий. Можливо, якби ми зустрілися в іншому світі й за інших обставин… Але, добре подумавши, я сама собі відповіла: «Ні». Навіть тоді — ні. Я залишалася холодною до хлопця, усередині нічого не тьохкало від його присутності, а спроби позалицятися лише дратували. Та й крутити романи в тілі Емми мені не дозволяло елементарне сумління — дівчині тут іще жити. Тож жодних побачень із білявими бойовиками, лише навчання та спроби знайти дорогу додому.

Отак розмірковуючи, я дісталася їдальні й, перш ніж зайти, непомітно випила зілля з флакона. Від Іллі, яка захоплювалася культурою відьом, можна було очікувати чого завгодно. Наприклад, зілля зі смаком болотяної твані або задньої лапки кажана, але все виявилося набагато краще. Зілля приємно пахло зеленими яблуками, а на смак віддавало м’ятою.

Та й ефект виявився просто-таки «вау». Уже за двадцять хвилин голова перестала боліти, і я відчула себе людиною. Потім прийшли бадьорість та енергія, і навіть перестали боліти м’язи, які до цього без упину нили відтоді, як лорд Некрофіл віддав мене в рабство Маріусові. Настрій покращився, світ перестав бути сірим і заграв новими барвами, тому другу половину дня я провела значно веселіше, готуючись до нових подвигів у таємничій бібліотеці Академії.

Єдине, що викликало занепокоєння, — це зникнення Гаруда. Ні, він і раніше успішно тікав із клітки, замкненої на всі можливі магічні й немагічні замки. Зазвичай цього великого й безневинного «котика» знаходили десь поблизу мене, але тільки не цього разу. Після того як Маріус досхочу накричався, я все ж змогла пояснити, що протягом останньої доби грифона поруч зі мною не було, і тоді звіролов занепокоївся по-справжньому. Грифони не відходять далеко від своїх гнізд, якщо їм не треба полювати або не сталося щось незвичайне. Тому, обшукавши всю територію Академії вздовж і впоперек у пошуках Гаруда, Маріус був змушений визнати свою поразку:

— Треба попередити ректора й лорда Каллена, — стомлено потерши перенісся, сказав звіролов.

— А головному дізнавачеві навіщо? — здивувалася я, підводячись із лавки, на яку впала знесилена.

Територія Академії була величезною, і чи жарт — оббігати її всю в пошуках невгамовного грифона.

— Лорд наказав доповідати про всі незвичайні випадки у звіринці, — відповів звіролов, але, відразу схаменувшись, що розговорився з такою нелюбою адепткою Дорн, Маріус гаркнув: — А тобі яке діло? Іди краще гній прибери, а Гаруда ми й самі знайдемо.

Я пригнічено підвелася на ноги й попленталася до вольєрів. Та-а-ак, ось і роби після цього людям добро. Лише й уміє, що гарчати та гноєм лякати. Іномирний фашист, одним словом.

Але таємниця зникнення Гаруда мене все ж непокоїла. Ні, за самого грифона я не хвилювалася. Усередині наче щось підказувало, що з моїм крилатим другом усе гаразд, а от куди міг подітися цілком домашній «кіт», було цікаво. Та й така пильна увага магістра-некроманта до звіринця й усього, що з ним пов’язане, теж насторожувала. Чує моє серце, це ще один етап «виведення на чисту воду Емми Дорн». Дратує мене цей некрофіл. Р-р-р.

Але недовго я віддавалася сумним думкам. Стурбований Маріус відпустив мене зі звіринця раніше й побіг доповідати ректорові про зникнення Гаруда. Я не заперечувала проти такого рішення: матиму можливість добре підготуватися до відвідин бібліотеки.

Зілля досі бігло по венах, і почувалася я пречудово, тож могла присвятити решту часу навчанню й довести на наступному занятті з магічних потоків, що Ірина Георгіївна Лазарева, тобто Емма Дорн, — це вам не абищо.

У кімнаті на мене чекало розчахнуте вікно й підвіконня, укотре забруднене брудними лапами грифона, але самого Гаруда поблизу не спостерігалося.

Я хмикнула: «От хитрун!» Поки ми бігали в пошуках цього котяри, він спокійненько відсиджувався в моїй кімнаті. Але говорити про це Маріусові я не збиралася. По-перше, мені подобалося, що грифон мене навідує. По суті, Гаруд був моїм єдиним справжнім другом у цьому світі. А по-друге, лише скажи про це — і моя кімната перетвориться на прохідний двір. Щоразу, коли схильний до втеч, наче земний безпритульник, грифон удиратиме, Маріус із галасом і криками бігтиме до мене в кімнату з’ясовувати стосунки. І неважливо, буде це вдень чи вночі. Тож однозначно ні, розповідати про відвідини моєї кімнати «котиком» я не стану.

Решта вечора минула спокійно, за підручником із перервою на легкий перекус. І ось, коли ніч остаточно опустилася на Академію, а коридорами перестали вештатися надто активні адепти, я була готова йти на подвиги до бібліотеки.

Дивно, але сьогодні мостини не рипіли, поки я пробиралася до мети. Головний корпус, хоч і був похмурим та порожнім, уже не здавався таким небезпечним, як минулого разу. До бібліотеки залишався один поворот, і я вже майже завернула туди, коли в моє волосся вчепилася чиясь сильна рука.

Мене з усієї немаленької сили шандарахнули об стіну коридору. Пролунав гидкий хрускіт, і ніс обпекло болем. Кров заповнила носоглотку, а я відсторонено подумала, що мені щойно зламали ніс. Звалившись мішком на підлогу, я отримала ще кілька відчутних ударів по ребрах. Від шоку й болю голос відмовлявся слухатися. Я навіть не могла закричати, благаючи про допомогу. І саме тоді, коли нападники схилилися наді мною, позаду почулося:

— Гей, що ви робите?

Уперше в житті я була щаслива почути цей голос, а от нападники моєї радості не поділяли. Побачивши Двейна, який стрімко наближався, один із них віддав короткий наказ:

— Браслет!

Мою праву руку грубо схопили й легко зірвали браслет — подарунок батька Емми. Двейн випустив у злочинців якесь хитромудре плетиво, але ті, отримавши бажану здобич, вправно ухилилися від атаки й швидко зникли в темних коридорах Академії.

Бойовик не став їх наздоганяти, та й мені не треба було бачити облич нападників, щоб зрозуміти, хто це. Голос однієї з них, а це були саме жінки, належав Темпі, найкращій подрузі Карісси. Та й браслет, на якому нібито зберігався компромат, був потрібен лише їй.

Але зараз мені не було діла до мотивів і методів цієї злої стерви. Перший шок минув, і накотив біль. Кров заливала обличчя, а ребра нили з кожним подихом. Били мене вправно й професійно. Наді мною схилилося стривожене обличчя Двейна:

— Еммо? Ти як? Де болить?

Двейн спробував допомогти мені підвестися, але я застогнала, і він обережно поклав мене назад.

— Зараз, потерпи, я спробую тобі допомогти, — Двейн здійняв наді мною долоні, і з них полилося блідо-блакитне сяйво. — Я, звісно, бойовик, а не цілитель, але зможу знеболити, щоб дістатися до лікарні. Потерпи, зараз відпустить.

І справді, біль у тому місці, над яким Двейн водив руками, почав відступати. Навіть кров зупинилася, але відчуття розпухлого обличчя було жахливим. Блондин іще не встиг закінчити, коли з-за рогу вискочила стривожена Іллі:

— Еммо?

Вигляд моєї побитої, закривавленої тушки та Двейна, який схилився наді мною, нажахав дівчину й змусив дійти зовсім неправильних висновків.

— Не смій її чіпати, мерзотнику!

Рудоволосий вихор налетів на Двейна, збиваючи його з ніг. Відважна подруга почала гамселити блондина кулачками. Ефект був приблизно таким самим, наче маленька миша напала на лева, але Двейн відступив, приголомшений зухвалістю «мишки» й несправедливістю звинувачення.

— Іл… лі, це нье він. Двейн мьені допомагає, — прогундосила я, зусиллям волі підводячись із підлоги.

Іллі завмерла з кулачком, занесеним для чергового карального удару, і спантеличено на мене подивилася. Поступово весь трагізм ситуації почав доходити до моєї подруги, і вона, ніяково ойкнувши, зіскочила з Двейна, якого у своїй люті встигла повалити на підлогу.

— Ой, вибач, я думала, що ти кривдиш Емму, — Іллі виглядала точнісінько як п’ятирічна дитина, що нашкодила в маминому серванті й була спіймана на місці злочину.

Бракувало лише опустити оченята в підлогу й шаркнути ніжкою. Але блондина ця картина, схоже, зовсім не розчулила. Легко підвівшись на ноги й демонстративно обтрусивши одяг, Двейн відрізав:

— Спочатку треба розібратися, а вже потім лізти в бійку.

— Вибач, — ще раз перепросила присоромлена Іллі, але вся увага бойовика вже була прикута до мене.

— Ти як? — із тривогою перепитав Двейн.

— Ньормально, — я справді почувалася краще, але розуміла, що це ілюзія.

Коли дія магії мине, неабиякий біль повернеться. Мені вже якось доводилося ламати ребра: у дитинстві полізла не на те дерево, і заживали вони довго та болісно.

— Я віднесу тебе до цілителів, потерпи, — Двейн уже збирався взяти мене на руки, але Іллі його зупинила.

— Зачекай, є краща ідея, — руда поглянула на мене, наче запитуючи дозволу.

Я знизала плечима, точніше спробувала знизати, даючи зрозуміти, що її таємниці — це її справа. Іллі кивнула, отримавши моє мовчазне благословення.

— Допоможи мені віднести її в одне місце. Я зможу допомогти Еммі значно швидше, ніж цілителі.

Двейн недовірливо підняв брову, але Іллі вперто стояла на своєму. Сперечатися вони могли ще довго, але я не була впевнена, що стільки протримаюся.

— Двейне… будь ласка. Іл… лі знає, про щьо говорить.

Погляд бойовика пом’якшав, коли він подивився на мене. І, тяжко зітхнувши, обережно підняв моє поранене тільце на руки.

— Веди, — наказав він Іллі, і та зірвалася з місця, наче тільки цього й чекала.

Ми швидко подолали відстань до таємного входу, й Іллі метушливо почала чаклувати над ним. Секунда — і потаємні двері розкрили свою пащу, пропускаючи нас трьох до вузького коридору.

— Які цікаві у вас таємниці, дівчата, — не зміг утриматися від коментаря бойовик.

— Не гірші, ніж у декого, — кинула Іллі, навіть не озирнувшись до нас.

Двері брязнули, і таємна бібліотека розкрила нам свої обійми.

— Поклади її обережно на підлогу, не бійся, вона магічно підігрівається, — наказала руда й, поки Двейн виконував завдання, знайшла у своїй сумці чергове диво-зілля.

— Відразу скажу, відчуття будуть так собі, але завдяки його знеболювальній магії, — вона кивнула в бік блондина, — усе мине значно легше, і за кілька хвилин не залишиться й сліду.

Іллі трохи підняла мою голову й обережно влила якесь густе зілля мені до рота. Від його терпкості та нудотної солодкості я закашлялася, але справу вже було зроблено, і чарівна рідина побігла горлом.

Спочатку нічого не відбувалося, але потім я відчула, наче тисячі комах заворушилися під моєю шкірою.

Зламані кістки й тканини потягнулися одна до одної, повертаючись на місце та виправляючи ушкодження. Сильного болю не було, але від усього процесу волосся на тілі ставало дибки. Це як виривати зуб під анестезією: начебто й не боляче, але моторошно від звуку кісток, що ламаються. Не знаю, скільки це тривало, але поступово рани затягнулися, а гидке копошіння стихло. Зупинивши жестом Іллі, яка кинулася допомагати, я спробувала підвестися самостійно, і це вдалося без особливих проблем.

— Ну як? — подруга віддано зазирнула мені в очі.

Я провела руками по тілу й помацала цілий ніс. Усе було у відносному порядку й навіть не пекло.

— Усе просто чудово, — відповіла я Іллі й узяла простягнуту нею хустинку, щоб стерти кров з обличчя. — Ти просто чарівниця! Дякую тобі.

— Ой, та що там… — збентежена дівчина махнула рукою. — Це дрібниці!

— Ну що ви, шановна Іллі, які ж тут дрібниці, — пролунав за нашими спинами іронічний голос Двейна. — Утрачена бібліотека Ордену, невідоме зілля, здатне миттєво зростити ушкодження, і… таємні книжки з відьомськими ритуалами. Які ще сюрпризи ви ховаєте, дівчата?

Бойовик стояв, спершись на стелаж, і тримав у руках непримітний томик. Схоже, поки ми були зайняті відновленням мого здоров’я, Двейн устиг обстежити бібліотеку вздовж і впоперек. Оце спритність.

Побачивши, що хлопець тримає в руках, Іллі підскочила й кинулася на бойовика не гірше за шуліку.

— Віддай! Це не твоє!

Двейн навіть не думав опиратися. Руда вихопила з його рук жадану книжку й притиснула до грудей, наче коштовний скарб.

— Хочеш сказати, що вона твоя? — глузливо запитав блондин.

— Ні, але… Еммо! — подружка повернулася до мене, і її очі спалахнули знайомим захопленим вогником. — Я знайшла її! Книжку, де описані ритуал і місце, яке ми так шукали.

Іллі підморгнула, даючи зрозуміти, що йдеться про місце шабашу. Тільки мені здається безглуздим гратися в шпигунів, коли ми показали Двейнові все, що лише можна було показати. Штірліц, як то кажуть, ще ніколи так гучно й із тріском не провалювався.

— Тільки в нас із тобою є ця ніч, і все. Саме сьогодні той потрібний день. Тому я й бігла до тебе повідомити про це. А тут ти в крові й цей на хвості…

Дівчина кивнула в бік бойовика, який уважно нас слухав.

— Еммо, це такий шанс, — очі Іллі блищали, а вона благально склала руки. — Я не зможу чекати ще рік, а без твоєї допомоги просто не впораюся.

— Не знаю, до чого тебе зараз підбивають, красуне, але на твоєму місці я б остерігся довіряти твоїй підозрілій подружці, — Двейн не міг не вставити своїх «п’ять копійок» у нашу розмову. — Ритуали в ніч шабашу дуже небезпечні, знаєте, дівчатка.

— Звідки… — лише й змогла вимовити я, здивовано втупившись у бойовика.

— Дядечко Двейн багато знає, крихітко, і може багато чого навчити маленьких невинних дівчаток, — цей невиправний бабій підійшов ближче й вальяжно приобійняв мене за плечі.

Щоправда, в одному він прорахувався: я не була наївною «маленькою крихіткою». Роздратовано скинувши руку хлопця зі своїх плечей, я уїдливо зауважила:

— А може, джерелом таких глибоких знань є таємничий орден, дядечку Двейне? Не хочеш розповісти нам про ту таємну секту, до якої належиш, і як вона пов’язана з цією бібліотекою та відьмами?

— Вибач, красуне, але цю інформацію я не можу розкрити навіть тобі, — блондин знизав плечима. — Печатка мовчання й усе таке…

— Тоді з якого дива ми повинні тобі довіряти? Єдиний «підозрілий» персонаж тут — це ти, — повернула бойовикові шпильку ображена Іллі. — Еммо, час спливає, будь ласка, вирішуй.

Усі очікувально втупилися в мене. Двейн не схвалював планів Іллі, але заважати мені не збирався. Подруга, навпаки, мало не підстрибувала на місці від нетерпіння, але теж давала можливість вирішити самостійно. А я замислилася.

Як юристка й економістка хочу сказати, що поспіх — дуже погана річ. Хіба що ви ловите бліх. З іншого боку, якщо Іллі має рацію, наступна нагода може випасти лише через рік. Мене пересмикнуло від самої думки, що доведеться цілий рік бігати, постійно озираючись на темні кути й коридори. А ще нюхати гній у звіринці, запах якого, здається, уже в’ївся в шкіру, бо я гарантую: некромант від мене не відчепиться й мучитиме всіма можливими та неможливими способами. Можна було, звісно, піти під крило до тата Дорна, але… Дурити старого й щохвилини чекати викриття мені не хотілося. Тому вирішено: я зроблю все, щоб повернутися додому якомога швидше. Тим паче, — я пильно поглянула на Іллі, — схоже, у цій справі в мене з’явилася хороша помічниця.

— Вирішено. Ідемо на шабаш, — твердо сказала я, підсумувавши власні думки.

— Ура! — руда затанцювала навколо мене, уже зовсім себе не стримуючи.

Двейн же скривився, наче від зубного болю.

— Еммо, ти змушуєш мене сумніватися, що в тебе є здоровий глузд.

— А тебе ніхто не запитує, — огризнулася на бойовика Іллі. — Ти взагалі йди, куди йшов.

— Я до неї на побачення йшов, — блондин кивнув на мене. — І самих я вас не відпущу. Тим паче в таку божевільну авантюру, де бодай хтось повинен мати тверезу голову.

— Ну ні, лише вошивого бойовика мені й бракувало, — фиркнула Іллі.

— Притримай язика, «подружко», бо за такі слова можна й відповісти, — Двейн грізно рушив до рудої.

— Годі, — у мене вже почала боліти голова від суперечок цього дитячого садка. — Двейне, перестань сваритися й погрожувати. Іллі, він має рацію, хтось повинен нас підстрахувати. І не забувай, що нападниці могли відійти недалеко.

— Я могла б сама нас захистити, — пробурмотіла ображена Іллі.

— Але Двейн зробить це краще. Усе, ходімо, ніч не нескінченна.