Розділ 6

Перший навчальний день у цьому світі викликав мандраж. Проблеми росли, наче снігова куля: від елементарного «Як знайти аудиторію?» до «А чи не вб’ють мене рідні одногрупники?».

З орієнтуванням в Академії допоміг батько. Поки я милася у ванній і збиралася з духом, щоб виповзти зі своєї кімнати на світ Божий, у вікно постукали. Що було дуже-дуже дивно, зважаючи на третій поверх. Визирнувши, я на свій подив виявила, що у скло стукає коробочка на невеличких бабчиних крильцях. Я, роззявивши рота, дивилася на це диво, а посилка дедалі більше скаженіла, намагаючись прорватися до кімнати. Логіка підказувала, що не варто впускати до себе невідомий магічний предмет, але внутрішня дитина волала, вимагаючи свята чарів. Рішуче відсунувши логіку вбік, я відчинила вікно, впускаючи коробочку.

Та миттю влетіла всередину й зависла посеред кімнати. Усередині щось клацнуло, кришка відкрилася, і пролунав голос Балдорфа Дорна:

— Люба, я знаю, що ти в мене сильна й самостійна дівчинка, але з огляду на останні події та часткову амнезію придбав для тебе магічний браслет. Надягни його — й одразу зрозумієш, як ним користуватися. Він допоможе в навчанні та стане для мене маяком, якщо щось трапиться. Люблю тебе, сонечко.

Після цих слів коробочка підлетіла до мене й опустилася на долоню. Усередині справді лежав браслет. Простий і непримітний, із намистинами темно-зеленого й коричневого кольорів, хитро переплетеними чорним шнурком.

Я з острахом дістала його й обережно надягнула на праву руку. Нічого особливого не відчула, лише прийшло усвідомлення, що варто мені поставити якесь запитання в межах навчання — і відповідь з’явиться сама собою.

Чудово, яка перша пара? Історія Ведану? Супер, саме те, що треба. Я швиденько спакувала все письмове приладдя, водночас звіряючись із браслетом, і поспішила на заняття.

Одногрупники зустріли мене прохолодно, але принаймні не надто агресивно. Я подякувала Богові, що не навчаюся на бойовому факультеті, як Карісса й Ліріон. Ось де мене б розмазали.

А артефактори за своєю природою зазвичай люди спокійні та вдумливі. І знову постає питання: Еммо, що ти забула серед цих ягнят? Тому ні великого цькування, ні значної підтримки від групи я не отримала. Флегматичне ігнорування, та й годі.

Але мене все влаштовувало, краще й не вигадаєш. У друзі не набиваються, навчатися не заважають — цукерочка, а не група.

Заняття з історії Веданського королівства тягнулося довго й нудно. Худорлявий викладач невизначеного віку страждав разом із нами, але як учитель був зобов’язаний запхати в наші голови всі прізвища, битви й дати. Виходило в нього це моторошно монотонно й нецікаво.

Спочатку я намагалася вслухатися, а потім махнула на все рукою й почала малювати в зошиті гномиків. Історію підтягну сама, у бібліотеці, користі буде більше.

Коли заняття закінчилося, усі полегшено зітхнули, включно із самим магістром. Наступним у мене стояло артефакторство. А ось це вже важливо. Я прихопила речі й вийшла в коридор. Під шепіт і косі погляди мені належало дістатися потрібної аудиторії, але тут на мене чекав сюрприз. Поряд тинявся Маріус, і щойно я з’явилася на обрії, головний звіролов одразу попрямував до мене. Не дуже хотілося спілкуватися з цим істериком, але вибору не було.

Маріус підійшов і, відводячи очі вбік, сказав:

— Відпрацювання залишається в силі. Чекаю на тебе після занять у звіринці.

— Але ж ви говорили… — Маріуса пересмикнуло від моїх слів.

— А тепер я передумав. Після занять — до звіринця, і жодних запізнень.

Розвернувшись на підборах, звіролов пішов, бурмочучи під ніс якісь прокляття. Ось гарантую, це некромант залякав його настільки, що він навіть готовий терпіти мене у святая святих, аби тільки не йти проти головного дізнавача.

Я теж тихенько вилаялася, згадавши моральні принципи матінки лорда Каллена, і попленталася на наступне заняття. Настрій був зіпсований. Цілий місяць возитися з гноєм іномирних звірят не хотілося від слова «зовсім». Але хто мене запитуватиме? Навіть артефакторство не покращило настрою, хоча предмет, зізнаюся, мене зачепив.

Створювати щось маленьке й непримітне, здатне зробити щось важливе та грандіозне, було дуже приємно. Можливо, це любов Емми до предмета в мені озвалася, а можливо, я й сама мала до цього хист, але професора Бернарда Сорісса слухала із задоволенням.

Щоправда, треба сказати, що бідолаха мав не найкращий вигляд, наче довго хворів. Я здогадувалася про причини такого стану. Тримати в руках жаданий артефакт, кулон Зібілли, і того ж вечора втратити його було тяжким ударом для професора, пристрасно закоханого у свою справу.

Після занять я швиденько забігла до їдальні перекусити. Не звертаючи уваги на косі погляди — схоже, у мене вироблявся імунітет, — я миттю проковтнула скромний обід і вирушила до кімнати перевдягатися. Не в учнівській же сукні возитися з тваринами, та й Маріус навряд чи мене щадитиме.

Так і сталося. Звіролов навантажив мене найогиднішою роботою — вивозити глад зі звіринця на смітник. Глад — це спеціальна суха трава, яку стелять грифонам у гнізда. Вона корисна для малечі й жа-а-ахливо смердюча. Від неї в мене аж зірочки перед очима стрибали, доки ніс трохи не звик. Маріус, скотина, із величезним задоволенням спостерігав, як я мучуся, тягаючи на візку цю гидоту, але потім його хтось відволік, і я змогла бодай трохи розслабитися. Сили закінчувалися, ніс розпух, і я вирішила зробити привал.

Дістали! Якщо хочуть, нехай виганяють, але я не встану, доки не зроблю двадцятихвилинну перерву.

Я присіла біля клітки старого знайомого — Гаруда. Варто було мені з’явитися у звіринці, як тваринка ощасливилася, а тепер просто муркотіла від захвату через те, що я сіла поряд із її кліткою.

А все-таки він гарний. Насправді я кошатниця, і грифон, попри орлину голову, сприймався мною як великий котик. Та й поводився так само. Ось просто зараз муркотів і терся об прути клітки біля того місця, де сиділа я. Зі сміхом спостерігаючи за цими потугами величезного котяри, я раптом помітила дещо цікаве. У шерсті на грудях Гаруда щось привабливо блищало.

— Гаруде, малюче, іди сюди, — покликала я грифона й обережно простягнула руку крізь прути.

Звір миттю посунувся, підставляючи груди під ласку. Я провела рукою по напрочуд м’якій шерсті тварини й намацала на ньому якийсь предмет. Щось видовжене й на ланцюжку. Потягнула за річ, щоб витягти її на світ Божий і роздивитися ближче, але ланцюжок піддався й упав із шиї грифона, залишивши прикрасу в моїх руках. Гаруд анітрохи не засмутився через утрату й спокійно ліг поруч.

Я витягла руку з клітки й почала розглядати кулон. Срібний ланцюжок і дуже гарна крапелька фіолетового кристала. Якщо я правильно зрозуміла, це аметист. Цікавенько, у нас на Землі цей камінь вважається відьомським. Я хмикнула із власних думок. І спаде ж таке на гадку — просто гарний кулон. Тільки хто повісив його на шию грифонові? Можливо, це якийсь артефакт для вихованців звіринця.

Я вирішила пізніше повернути його Маріусові, а поки що сховати. Уже збиралася закинути дрібничку до кишені, але тієї ж миті почало відбуватися щось дивне й моторошне. Ланцюжок раптом заворушився, наче живий, і удавом обвив мою руку. Я перелякано заверещала й спробувала скинути оскаженілу прикрасу, але все було марно.

Завмерши лише на секундочку, кулон почав дуже швидко рухатися моєю рукою, незважаючи на опір, і зупинився на шиї, повиснувши, наче звичайна прикраса. Це все? Він просто хотів, щоб я його поносила? О, як же я помилялася, вважаючи, що все закінчилося.

Однієї миті мене пронизав такий біль, що не було сил навіть кричати. Я лише беззвучно розтуляла рота. Кулон почав буквально вгризатися в улоговинку між грудьми, залишаючи по собі вогняний слід. Гаруд стривожено заричав, бачачи, як мене викручує, але ні я, ні він нічого не могли вдіяти. Перш ніж знепритомніти, я наче наяву побачила Емму, яка летіла у фонтан, і кулон, що, немов в уповільненій зйомці, падав слідом за нею. Але коли дівчина повністю зникла під водою, крилата тінь перехопила прикрасу біля самої поверхні.

Ну ось ми й зустрілися, кулоне Зібілли. Дуже неприємно познайомитися.