Розділ 5

Ви знаєте, яка ненависть на смак? Я вам скажу: вона холодна й гірка. А ще обпікає спину не гірше за розпечене залізо. Як я про це дізналася? Та дуже просто: вийшла із цілительського корпусу.

Дивні речі я помітила після того, як заселилася до своєї кімнати й вирішила прогулятися до їдальні.

До речі, кімнатка виявилася досить милою і складалася з двох приміщень, одне з яких було ванною. Я довго провозилася з місцевим аналогом туалету, доки у відчаї не сіла на нього й не зачепила ліктем якийсь кристалик у стіні. Вода шумно спустилася, а я підскочила, наче вжалена, хапаючись за серце.

Із ванною було простіше — я вже знала, де шукати. Методом тику, понатискавши на різнокольорові кристали в стіні, визначила, що жовтий — це тепла вода, а зелений — холодна. Вирішила поплескатися пізніше, після того як перевірю ще один важливий пункт — їдальню.

Ось там на мене й чекало неприємне відкриття. У цій Академії мене ненавиділи всі. Перша ж дівчина, яку я зустріла в коридорі, сахнулася від мене, окинувши гидливим поглядом, і навіть не зволила відповісти на запитання. Далі було гірше. Що довше я блукала ЗУП у пошуках харчів, то сильніше обпікали спину сповнені ненависті погляди, а гомін пересудів зростав у геометричній прогресії. Один хлопець, проходячи повз, навіть штовхнув мене плечем.

А ось це вже погано. Слова — лише звук: ось він є, а ось його вже немає. Але якщо адепти перейдуть до фізичної розправи, тоді не допоможе ні татів вплив, ні іномирний кримінальний кодекс.

І все ж я постаралася опанувати себе. Не вбиватимуть же вони мене в усіх на очах?

Їдальня нарешті знайшлася, і саме там мені пояснили, за що мене чмиритимуть усім закладом.

Студентів тут майже не було, і я змогла спокійно розібратися, як усе працює. Звичайний шведський стіл і цілком знайома їжа. Я зітхнула, дивлячись на пишні боки Емми, й обрала салатик. Під час хвороби тіло дівчини схудло, але явно недостатньо. Моя робота дуже швидко навчила мене, що зовнішність — найважливіша зброя під час першої зустрічі, та й під час другої теж. Тому за своєю фігурою я стежила не гірше, ніж кадебісти за американським шпигуном.

Виглядала я при цьому, до речі, на всі сто. І хоча тіло Емми було тимчасовим прихистком, я все ж постараюся зробити цю обгортку якомога привабливішою.

Прихопивши свою скромну вечерю, я сіла за віддалений столик, сподіваючись, що там не привертатиму уваги. Але це не допомогло. Двері їдальні розчахнулися, і на порозі з’явилася дуже вродлива й дуже розлючена дівчина в оточенні подруг.

Світло-зелені очі оглянули приміщення й зупинилися на мені. У них одразу спалахнув недобрий мстивий вогник, і дівчина рішуче попрямувала до мого столика. Підспівувачки, ой, вибачте, подружки, рушили слідом за нею.

Підійшовши до місця, де я влаштувалася, незнайомка занурила мене в погляд, сповнений ненависті, і засичала:

— Як ти смієш тут перебувати, покидьку? Після всього, що накоїла…

Схоже, зараз вона справді закипить. А до мене раптом дійшло, хто це така.

Любителька голяка стрибати по чужих ліжках, міс Убивчі Груди, Карісса Лакруа. Не знаю, можливо, це й безглуздо, але я її зовсім не боялася. Трохи відкинувшись на спинку стільця, я спокійно відповіла:

— Я ще нічого не встигла накоїти, лише зібралася повечеряти.

Злити дівчину було суцільним задоволенням. Наче я кішка, яка спостерігає за обуреним писком спійманої мишки.

— Та ти, мерзотнице, хоч знаєш, що через тебе Ліріона вислали з Академії? — не витримавши, втрутилася одна з підспівувачок.

Цікава брюнетка з незвичайними бордовими очима. Вочевидь, закохана в першого красеня ЗУП і, схоже, тримається ближче до Карісси, щоб бути на очах у герцогського синка. Мило, нічого не скажеш.

— Темпо, помовч, — обірвала «подружку» Карісса й знову звернула увагу на мене. — Краще б ти здохла в тому фонтані, Еммо Дорн. Бо я обіцяю влаштувати тобі таке солодке життя в цій Академії, що ти пошкодуєш, що випливла того вечора.

Перекинувши на мене тацю із салатом і соком, графиня зі своїм почтом розвернулася, щоб піти. Не знаю, що найшло на мене тієї миті. Я завжди була винятково спокійною та розважливою, а тут слова самі зірвалися з язика:

— Гарна родимка, Каріссо.

Її академічна величність здивовано повернулася:

— Що ти сказала, черні?

— Кажу, у тебе дуже гарна родимка на грудях. Де ж я могла її побачити? — я постукала пальчиком по губах, удаючи, що намагаюся пригадати. — Ах так, того вечора…

Я вперила в неї глузливий погляд і побачила страх, який майнув на обличчі дівчини й одразу змінився люттю.

— Замовкни! — заричала вона й почала формувати в руках бойовий фаєрбол.

Що я там казала? Не вбиватимуть в усіх на очах?

Я ледве встигла ухилитися від магічного снаряда, який врізався в стіну й пробив діру відразу за тим місцем, де я сиділа.

Подружки графині перелякано розбіглися, і лише Темпа спробувала достукатися до затуманеного мозку Карісси:

— Каріссо, зупинися, вона того не варта.

Але та не слухала. Другий заряд полетів у мене, і я майже ухилилася від нього, сховавшись за сусіднім столом. Майже.

Частина магії боляче обпекла руку, але мені було не до розглядання ушкоджень. Ця божевільна збиралася мене добити, і я вже прораховувала шлях до рятівних дверей. Перекотившись за наступний столик, планувала петляти зайцем до свободи, але тут щось змінилося. Приміщення наповнилося знайомим холодом, а Карісса завмерла з майже сформованим зарядом вогняної магії в руках.

Двері розчахнулися, і до їдальні зайшов Ірвін Каллен. Ось тепер усі присутні злякалися по-справжньому, але втекти ніхто не міг. Некромант заморозив усіх, окрім мене.

— Адептко Лакруа, я розчарований, — протягнув головний дізнавач. — Ви перспективний бойовий маг і не змогли влучити в ціль із трьох спроб.

Що?! Він сварить її за те, що вона мене не вбила? Що це за світ такий ненормальний?

— Найближчий місяць після занять ви відпрацьовуватимете удари на полігоні. І якщо ваші результати не покращаться, шлях до мого управління буде для вас закритий. Вам усе зрозуміло, адептко Лакруа?

— Так, лорде Каллене, — промовила Карісса, знову отримавши змогу рухатися.

— Тоді я вас не затримую, — сказав некромант і повернувся в мій бік.

Кинувши на мене останній погляд, який обіцяв усі пекельні муки, Карісса зі своїми подружками забралася геть, залишивши нас наодинці з головним дізнавачем.

Під його уважним поглядом стало так незатишно, що мені захотілося втекти слідом за Каріссою, навіть якщо вона мене доб’є.

— Не встигли ви вийти із цілительського корпусу, як уже приносите проблеми та руйнування, адептко Дорн. Що ви тут влаштували? — останнє речення він гаркнув так, що я підскочила.

І здивовано на нього витріщилася. Хто влаштував? Я влаштувала?

— Я нічого не влаштовувала, лорде. Навпаки, це на моє життя зазіхали.

— Не брала, не була, не влаштовувала. Ви, наче справжня злочинниця, заперечуєте очевидне. Хочете сказати, що не провокували Каріссу Лакруа?

Я зніяковіла. Інтуїтивно відчувала, що відверто брехати некромантові марно, тому вирішила промовчати, опустивши оченята.

— Підводьтеся з підлоги, адептко Дорн. На вас уже зачекалося покарання. Після того як приберете наслідки своїх дій тут, у їдальні, місяць відпрацьовуватимете у звіринці під чуйним керівництвом Маріуса.

Я застогнала вголос. Ні, прибирання я не боялася. На відміну від тутешніх панянок, ми, земні жінки, до роботи звичні. Але цілий місяць бути на побігеньках в істеричного звіролова зовсім не хотілося. За рівнем ненависті до мене він обскаче навіть Каріссу.

Але тут у мені підняв голову юрист.

— За всієї поваги, лорде Каллене, але, наскільки я пам’ятаю, покарання можуть призначати лише викладачі та ректор Академії. А ви… — я затнулася, побачивши надто доброзичливу усмішку на обличчі дізнавача.

— Я щасливий, адептко Дорн, що можу особисто повідомити вам чудову новину. Його Величність вирішив приділяти значно більше уваги молодому поколінню. А з огляду на останні події, — знову цей звинувачувальний погляд у мій бік, — я викладатиму в цій Академії некромантію для бойовиків. Але повірте, ознайомчий курс буде й для артефакторів.

Капець. Приїхали. Тепер до всіх проблем додалася ще й постійна присутність некроманта. Я просто в оточенні ворогів.

— Тож, адептко Дорн, годі байдикувати, у вас іще море роботи, — махнув у бік кухні тепер уже магістр Каллен. — А після прибирання зволите з’явитися до Маріуса у звіринець.

— Але я не знаю, куди…

— Не знаєте, куди йти? Облиште, Еммо, ви розумна дівчина, знайдете. У вас це добре виходить.

Кинувши черговий натяк, головний дізнавач залишив зруйновану їдальню. Я зітхнула. Нічого не вдієш, покарання так покарання.

Швабру, ганчірки й відро мені видав на кухні здоровенний волохатий орк. Він довго й похмуро свердлив мене поглядом, а потім, віддавши знаряддя, плюнув мені під ноги. А цьому що я зробила? Хоча, згадала! Це ж той самий відданий шанувальник Ліріона, кухонний робітник Ррук.

І тут мені головний красунчик життя зіпсував.

Щоб зайвий раз не муляти очі студентам і персоналу, я постаралася якомога швидше впоратися з кіптявою та уламками, проклинаючи на чому світ стоїть придурка із зустрічної смуги.

На все в мене пішло півтори години. Брудна й утомлена, я здала знаряддя під недобрим поглядом орка та втекла до кімнати перевдягатися. Ще треба було потішити милого Маріуса поповненням у його звіринці. Ох, відчуваю, зустріне він мене з розкритими обіймами.

Так і сталося. Поблукавши добрих пів години й нарешті, о диво, натрапивши на мапу Академії, я змогла знайти звіринець.

Маріус лютував і хапався за серце від новини, що тепер я цілий місяць належу лише йому.

— За що?! За що, небеса, ви так мене караєте?! — театрально звівши очі до похмурого неба, стогнав цей актор погорілого театру.

Але тут його очі вп’ялися в мене, сповнені якоїсь маніакальної рішучості.

— Ні-за-що, — по складах викарбував звіролов. — Нізащо й ніколи, за жодних обставин я не підпущу тебе до моїх звірів. Навіть не сподівайся.

Ну, я начебто й не дуже рвалася.

— Але ж лорд Каллен…

— Геть! — заричав Маріус не гірше за своїх звірят. — Підлій викрадачці грифонів не буде місця в моєму звіринці.

— Ну, як хочете, — радісно проспівала я й помчала подалі, доки Маріус не передумав.

Лише на секундочку зупинилася, почувши тужливе виття, коли пробігала повз вольєри з грифонами. В одному з них я побачила свого знайомого — грифона Гаруда. Помахавши йому рукою й беззвучно сказавши губами: «Привіт», я побігла назад до гуртожитку.

За майже тиждень у цілительському корпусі я встигла трохи звикнути до цього звіра й навіть перестала його боятися. А все-таки цікаво, чому ж він так до мене прив’язався?