Розділ 3

Мене кудись везли на тракторі. Він ритмічно торохтів, а моє тіло погойдувалося в такт. Я насилу розплющила очі. Білий простір боляче різонув по них, але, трохи звикнувши, я зрозуміла, що перебуваю в якійсь лікарняній палаті. Тоді звідки тут трактор? Зі скрипом повернула голову трохи вбік і закричала від жаху. Ну як закричала… З відкритого рота вирвався лише писк придушеної миші: голосові зв’язки теж не хотіли повністю підкорятися, як і все тіло. Але причина для переляку в мене була. Поруч зі мною стояло справжнє чудовисько, прилаштувавши голову на ліжку. Саме від його торохтіння те дрібно тремтіло.

Це страховисько було завбільшки з теля, з лев’ячим тулубом і величезними лапами, а голова в нього була орлиною. Матір вашу, та це ж грифон! Я засмикалася, намагаючись відповзти від казкової потвори, і завила вже голосніше, нарешті опанувавши через страх свій гидкий голос. Звірятко теж стрепенулося й якось стривожено поглянуло на мене. Від надміру почуттів воно почало переступати з лапи на лапу й ходити навколо мого ліжка. Не знаю, скільки часу ми так провели: я верещала, а чудовисько бігало довкола, але двері моєї палати раптом розчахнулися, і до кімнати вбігла висока вродлива жінка в блідо-зеленому халаті.

— Гаруде! — пролунав різкий окрик. — Не лякай дівчинку.

Звір у відповідь рикнув, але відступив від мого ліжка на крок, водночас жалібно мені муркнувши.

Тієї миті жінка випустила з руки прозору кулю, через що я ледь знову не закричала, і звернулася до неї:

— Маріусе, Гаруд знову втік. Куди-куди — до лазарету, до Емми, звісно. Негайно забери його, дівчина отямилася.

Якби я не знала, що це магічний світ, і якби не куля, можна було б подумати, що жінка божевільна й розмовляє сама із собою. Але треба звикати до магії, Іро. Точніше, Еммо.

Поки я розмірковувала, цілителька, а це була саме вона, завершила розмову й підійшла до мене.

— Як ти почуваєшся, люба? Ми вже й не сподівалися, що ти отямишся, — жінка дивилася на мене трохи сумно, із прихованим співчуттям.

А де радість від мого пробудження? Щось тут нечисто.

— Почуваюся так, наче по мені грифони потопталися, — я скосила очі на Гаруда, і той ображено фиркнув на такий наклеп. — А загалом нормально.

— Добре. Лягай, зараз я тебе огляну.

Я зручно влаштувалася на подушці, а цілителька почала водити руками над моїм тілом. Там, де її руки затримувалися, тілом пробігали теплі хвилі.

— Що ти пам’ятаєш останнім? — запитала жінка, і я зніяковіла.

Що розповісти? Як Емма лізла у вікно чоловічого гуртожитку? Чи як крала небезпечний артефакт із кабінету ректора? До речі… Я похолола, згадавши, що кулон був із цим тілом, коли Емма падала у фонтан. Чорт, я зацьковано озирнулася навколо в пошуках… А що, власне, я шукала? Варту? Кайдани? Ката? Нічого такого поруч не було. Як і артефакта. Лише грифон підкрався ближче й знову почав тихо муркотіти. Дивний він якийсь.

Цілителька по-своєму витлумачила моє мовчання.

— Зовсім нічого не пам’ятаєш?

Я вдячно похитала головою й жалібно поглянула на жінку.

— Нічого дивного. У тебе каша в аурі, я такого ще ніколи не бачила.

Ось тут я по-справжньому злякалася. А що, як мене викриють?

— Це небезпечно? — мій голос тремтів.

— Думаю, що ні, люба, — мене заспокійливо погладили по руці. — Найімовірніше, це через втручання лорда Каллена. Щоправда, залишків некромагії я в тобі не бачу, але, можливо, саме вона так вплинула. Не хвилюйся, трохи полежиш під моїм наглядом — і все мине.

Хороша жінка. Добра.

Тієї миті двері до палати різко розчахнулися, і на порозі з’явився якийсь хлопчина. Нова дійова особа скидалася на підлітка років шістнадцяти. Невисокий зріст, тендітна статура, копиця білявого волосся й гострі вушка, наче в ельфа. Хлопця можна було б назвати симпатичним, якби не істеричний вираз обличчя.

— Ти! — у мене звинувачувально тицьнули тонким пальцем. — Що ти зробила з моїм грифоном?

— Я? — не на жарт здивувалася й розгублено поглянула на цілительку та звірюку в пошуках підтримки. — Я йому нічого не зробила. Я взагалі вперше його бачу.

— Не треба мені заливати. Чому тоді Гаруд прив’язався до тебе? Такого не траплялося останні сто п’ятдесят років! Ти не сильний маг і не відьма, отже, щось зробила.

— Маріусе, негайно заспокойся й відчепися від дівчини. Вона щойно отямилася й нічого не пам’ятає. А про поведінку грифона треба запитувати не її, а тебе, головного звіролова.

У голосі цілительки зазвучали залізні нотки, і я з повагою на неї покосилася. Так ставити на місце ще треба вміти. Але звіролова це, схоже, не пройняло.

— Це все вона, Делло, я знаю. Із цією дівкою щось негаразд.

— Маріусе, трохи вгамуй свій запал. Зараз ти в моїй лікарні, а Емма — моя пацієнтка. Тому забирай Гаруда й будь ласкавий, простеж, щоб він більше не тікав.

Ще раз злісно зиркнувши на мене, головний звіролов створив енергетичний зашморг і накинув його на шию грифона. Звірятко зітхнуло зовсім по-людськи й, кинувши на мене сповнений закоханої туги погляд, слухняно пішло за Маріусом.

Коли двері за цією парочкою зачинилися, Делла похитала головою й звернулася до мене:

— Йому майже шістсот років, а часом поводиться як дитина.

— Кому шістсот років? Грифонові? — запитала я, щоб заповнити незручну паузу.

— Ні, що ти, — засміялася цілителька. — Гаруд іще зовсім молодий. Йому лише сто двадцять п’ять. Я говорила про Маріуса. Ти й це забула, люба?

Я слухняно закивала, погоджуючись із Деллою, а сама тихо очманівала. Шістсот років цьому недоростку? Йому й шістнадцяти з натяжкою не даси.

— Погано, дуже погано. Я сподівалася, що амнезія стосується лише останнього вечора. Що ти взагалі пам’ятаєш?

Наступні пів години я розповідала Деллі те, що Емма повідала мені про своє життя, і раптом зрозуміла, що це мізерно мало.

Емма Дорн, єдина донька Балдорфа Дорна, торговця й власника шахт рідкісного кристала-накопичувача севроліту, життєво необхідного для різноманітних артефактів. Тому з таким «мерзенним буржуа» рахуються і маги, і аристократи, і король. Але до свого кола не приймають. Фі-і-і, якийсь там містянин. Щоправда, нещодавно батько Емми підметушився, і тепер прохання про надання дворянського титулу лежить на підписі в короля, про що мені встигли похвалитися ще в небутті.

Матері Емма не знала, адже та померла під час пологів, годувальниці теж нещодавно не стало. Нових подруг серед аристократів дівчина не завела, а старі залишилися далеко — ось і все особисте життя Емми Дорн. Батько і вона.

Ну і, звісно ж, був ЛІРІОН! Але лише в межах підліткових фантазій, а не в реальному житті.

Що ж до знань з артефакторства, то тут усе було взагалі сумно. Ні, Емма чесно намагалася мені пояснити, але, знаєте, на пальцях це якось погано виходить. Зрештою вона махнула рукою на безталанну мене й сказала, що провчилися вони недовго, тож я швидко надолужу. Тим паче сама Емма знає цю програму мало не з пелюшок.

Результати опитування засмутили Деллу ще більше, і вона співчутливо погладила мене по голові, сумно підсумувавши:

— Так, люба, заварила ти кашу. Але зараз відпочивай. Відчуваю, скоро в тебе такої можливості не буде. Щойно дізнаються, що ти отямилася, — налетять, наче шуліки.

Цілителька наче у воду дивилася. Не встигла я до пуття привести себе до ладу й поїсти, як з’явився гроза всіх злочинців Веданського королівства — лорд Ірвін Каллен. Я нишком пораділа, що перед цим сходила до вбиральні. Ні, жодних черепів на поясі в нього не висіло, та й на Кощія Безсмертного він не скидався.

Навпаки, він був наділений класичною вродою. Чорне волосся до плечей, зібране у хвіст, ніс із благородною горбинкою, вузький рот, який його зовсім не псував, і чорні очі. Але водночас від шанованого некроманта віяло таким холодом і чимось настільки потойбічним, що хотілося самому закопатися в могилку метрів так на сто й ніколи звідти не вилазити. І як тільки його мертв’яки терплять?

У мені взагалі здіймався якийсь незрозумілий протест проти присутності мага поруч. Але довелося заштовхати його назад, адже лорд і повелитель кісточок іти явно не збирався.

Узявши стілець і зручно на ньому вмостившись, Ірвін Каллен наказав:

— Розповідай.

Мені дуже закортіло запитати: «Вам вірш, частівку чи сонет?», але я, як пристойна дівчинка, котра дуже хоче жити, стримала дошкульні слова, що рвалися назовні. І, скромно опустивши оченята, запитала:

— Що саме, лорде Каллене?

Лорд хитро примружився:

— А я тобі не відрекомендовувався, дитинко.

Овва. Не казати ж, що я знаю, хто він такий і що робить в Академії. Але й ми не ликом шиті. Я звела на нього очі, сповнені відданого щенячого захвату, від чого чоловік скривився:

— А мені пані Делла розповіла, що ви мене врятували, лорде Каллене. За це я вам дуже-дуже вдячна. Я надто молода, щоб помирати.

Так, оченята наповнюємо слізьми, губки тремтять. Може, ще й шмарклі пустити? Я скосила очі на чоловіка. Ні, мабуть, цього ефекту вистачить. Пан дізнавач вважав так само.

— Усе це дурниці, — він махнув рукою. — Краще розкажи мені, Еммо, що ти робила в кімнаті спадкоємця герцога Грінбурзького і як зняла захист.

Ох, на який хиткий ґрунт ми ступили. Та й погляд у некроманта такий уважний і колючий. Треба брехати, Іро. Брехати без упину й дуже обережно.

— Ну, розумієте, Ліріон такий вродливий, — дурнуватий погляд і мрійливе зітхання. — Я… Я маю до нього почуття й наважилася. Розумієте?

— Розумію, що шмаркачеві Грейлу щастить на таких. Але мене цікавить не це. Як ти пройшла крізь захист, адептко Дорн?

Двічі овва. Що робити, що робити? Паніка затопила мізки. Як правдоподібно збрехати про захист? Не викладати ж лордові дізнавачу все як було.

І тут мене осяяло… Закортіло ляснути себе по лобі. Звісно, у мене ж амнезія. Я зробила здивоване обличчя:

— Я… Я не знаю, лорде. Не пам’ятаю. Усе наче в тумані, леді Делла вважає, що в мене амнезія.

Некромант недовірливо хмикнув і нахилився до мене ближче.

— А я вважаю, що ти брешеш, Еммо, і брешеш не надто вправно. Пропоную тобі розповісти все по-доброму, інакше я змушу тебе розповісти по-поганому. Що ти робила в кімнаті Ліріона й де була перед цим?

І ось тут, дівчатка, взбрикнуло моє самолюбство. Це ти зараз кого зламати намагаєшся, некрофіле? Мене? Юристку з пострадянського простору? Та після спілкування з нашими ментами жоден іномирний дізнавач, навіть найголовніший, і близько не стояв. Ось хто вмів ламати по-справжньому.

Я розслаблено відкинулася на ліжку й заплющила очі.

— Я втомилася. Ви мене зовсім виснажили, але якщо хочете мене допитати, гадаю, краще робити це в присутності батька. Адже він мій опікун, а я ще неповнолітня.

Я діяла навмання. Якщо міркувати логічно, спираючись на розповіді Емми, у цьому світі люди живуть значно довше, особливо маги, отже, і повноліття настає пізніше. Крім того, дівчина описувала своє життя так, що складалося враження, ніби батько несе перед законом повну відповідальність за Емму. І, схоже, я не прогадала.

— Думаєш, найрозумніша? — некромант розлютився, це було помітно. Хоча б тому, що в палаті різко похолоднішало. — Ти дещо забрала, Еммо. Дещо дуже важливе, і я раджу тобі це повернути.

Мурашки побігли шкірою вже не від холоду, а від страху. Вони здогадалися. Він здогадався! Мені кінець. Краще б ми з тобою, Еммо, лежали без тями скромними трупиками й не відсвічували тут. А тепер доведеться відповідати за злочин, якого я не скоювала. Паніка почала поглинати мене, і я ризикувала в ній потонути.

Але раптом зсередини піднялося умиротворення, тепла хвиля прокотилася тілом, виганяючи холод і виштовхуючи його за межі мого простору. Дізнавач здивовано подивився на мене. А я, заспокоївшись, чітко зрозуміла: якби він знав напевно, я б зараз сиділа в казематах і розповідала катові все. І як у сім років спробувала курити дідусів самосад, і як утопила щоденник, щоб приховати першу у своєму житті двійку, і як розбила чашку та звалила все на Едьку. Усе-все повідала б йому чесно, як на духу. Тож нічого ти, лорде, не знаєш, а просто береш мене на дурника.

Ось дурненькою я й прикинуся.

— Я нічого й нікого не забирала, — твердим голосом сказала я, гнівно дивлячись на Ірвіна. — Ліріон іще не оголосив про свій вибір, тож ніякій Каріссі я його повертати не збираюся. Тим паче що поки я його не завоювала. Але будьте певні — завоюю. Соромно, лорде Каллене, пропонувати дівчатам такі речі. Тим більше розпоряджатися Ліріоном, наче річчю.

І, склавши руки на грудях, я войовничо виставила підборіддя. Ну просто сама рішучість. Око некроманта сіпнулося.

— Ти знущаєшся?

— Анітрохи. Я цілком серйозна.

Хм, а ось це даремно. Схоже, некромант розлютився не на жарт. Але від швидкої та болісної смерті від рук головного дізнавача мене врятувала Делла, яка вчасно з’явилася в кімнаті.

— Еммо, твій батько скоро прибуде сюди, я вже надіслала повідомлення. Прошу пробачення, лорде Каллене, що перериваю вас.

Не сумніваюся, що Делла навмисно викликала родича, аби визволити мене. Я вже люблю цю жінку.

Ірвін обвів цілительку суворим поглядом, але вона витримала цей натиск, а він підвівся зі стільця.

— Що ж, нехай буде так. Поки що. Я не прощаюся, Еммо Дорн. Ми ще побачимося.

Ані краплі не сумніваюся, що він від мене не відчепиться, але головне правило в нашій справі: заперечуй провину до останнього, навіть якщо вона очевидна.

Не сказавши більше ні слова, некромант залишив палату, а Делла співчутливо поплескала мене по руці.

— Відпочивай, дитинко, — сказала вона й теж вийшла.

Я й справді відчула, що тіло Емми ще слабке й потребує відновлення. Тож цілком закономірно провалилася в сон, щойно мені перестали заважати небажані відвідувачі.